Лiсова пiсня

Вона трохи відступає.

Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).

Шіпле-дівице,

Пропаснице-Трясавице!

Іди ти собі на куп'я, на болота,

де люди не ходять, де кури не піють,

де мій глас не заходить.

Тут тобі не ходити,

білого тіла не в'ялити,

жовтої кості не млоїти,

чорної крові не спивати,

віку не вкорочати.

Ось тобі полинь -

згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Л у к а ш

Ось нате, дядьку, грійтеся.

Л е в

Спасибі.

Ти догоджаєш дядькові старому.

(Розпалює коло вогню люльку).

Тепер що іншого!

(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь).

Л у к а ш

Якби ви, дядьку,

якої байки нагадали.

Л е в

Бач!

умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Л у к а ш

Такі я чув! Ви вмієте інакших,

що їх ніхто не вміє.

Л е в

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).

Якби нам хата тепла

та люди добрі,

казали б ми казку,

баяли байку

до самого світа...

За темними борами,

та за глибокими морями,

та за високими горами

то єсть там дивний-предивний край,

де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сідає,

місяць не погасає,

а ясні зорі по полю ходять,

таночки водять.

Отож у найкращої Зорі та знайшовся син

Білий Палянин.

На личку білий,

на вроду милий,

золотий волос по вітру має,

а срібна зброя в рученьках сяє...

Л у к а ш

Ви ж про Царівну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Білий Палянин до літ доходжати,

став він собі думати-гадати,

про своє життя розважати:

"З усіх я, - каже, - вродою вдався,

а ще ж бо я долі не діждався.

Порадь мене, Зірнице-мати,

де мені пари шукати:

чи межи боярством,

преславним лицарством,

чи межи князівством,

чи межи простим поспільством?

Що хіба яка царівна

та була б мені рівна..."

(Починає дрімати).

От і пішов він до синього моря,

і розіклав на березі перлове намисто...

Л у к а ш

Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,

а з теї хвилі вилетіли коні,

як жар, червоні,

у червону колясу запряжені...

А на тій колясі...

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Л е в

(крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка царівна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10]),

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.

З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,

що закрила ти моє личенько!

і вам, стежечки як мережечки,

що вели мене до березочки!