Лiсова пiсня

Пісні! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший -

він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось...

(Раптом уриває).

Ти смієшся?

Л у к а ш

Та справді, якось наче смішно стало...

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється).

М а в к а

(шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гірше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Л у к а ш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання...

М а в к а

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки - смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу...

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора мені тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем...

М а в к а

(спалахнула)

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

"накинулась"? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надія, що віддячусь потім.

М а в к а

І знов чудне, незрозуміле слово -

"віддячуся"... Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої -

неміряні, нелічені...

Л у к а ш

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала - пам'ятай.

М а в к а

Чому я маю сеє пам'ятати?

М а т и

(виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця- моторненька, -

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того... Ну, давай вже, любко,

мені серпочка - другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.

Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать;

на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

Я мушу.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася...

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше залишає,

а в мене щастя як тепер зов'яне,

то вже не встане!

Р у с а л к а П о л ь о в а