Доки сонце зiйде, роса очi виiсть
Доки сонце зiйде, роса очi виiсть читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Воронов. Через пять минут.
Борис пішов.
Ну, что ж он там?.. Кто там такой?..
Воронов і Гордій.
Гордій (входить, топнув ногою). Моє поштеніє! Позвольте вам препоручить. (Подає запечатаний лист).
Воронов. Что это такое? (Розпечатав листа і читає). "От 186… года от сентября месяца преглашають Вас, Ваше високоблагородіє, майстер сапожной, штоб ви пожалували своєю персоною із фамилією на брачний процес у етоє воскресеніє. Свадьба будєт на благородную ногу, вина і музика з городу і пирожноє "шпанскій вєтір", што папаша зготовлють; собственноручно Гордєй Микитович Поваренков, сапожной майстер і кавалер".
Гордій. Так точно: і кавалер. Так как іщо в первий законной брак поступаю.
Воронов. Я не понимаю, что это такое?
Гордій. Брачний процес буду палучать с баришнею Теклею Свиридовной. Хотів хоть триста рублів авантажу, ну помирився на двухсот п'ятдесят. Значить, подумав: "Пропадай моя деревня, все четирє колеса".
Воронов. Да ты скажи толком, что тебе надобно?
Гордій. Разві я непонятно об'явил у білеті? Кажется, очінь синпатично. Значить, предлагаю вам на свадьбу до міня.
Воронов. Что-о? К тебе на свадьбу?
Гордій. І што, как можить согласні будите поступок совершить об нєкотором подаркє, хоть двадцять п'ять рублєй, так я с равнодушним вдовольствієм получу.
Воронов. Пошел ты прочь, дурак!..
Гордій. Вот так категорія!..
Воронов. Вон, говорят тебе!.. (Кида йому листа в вічі).
Гордій. І с тем до приятного свиданія. (Пішов).
Воронов. Да что же это такое творится? Мужик какой-то, сапожный мастер, осмеливается просить к себе на свадьбу, да еще по пригласительному билету! О, до чего мы дожили!
Воронов і Борис.
Борис (входить). Вы свободны?
Воронов. Ну?.. Да, кстати,- согласился ли ты поехать в гости к Измайловым? Они тебя приглашали!
Борис. Да, приглашали, но решительно отказался.
Воронов. То єсть как это? Ведь ты почти сделал предложение Анне Андреевне!
Борис. Ну недалекая ж она, если поверила пьяной болтовне.
Воронов. Так ты хочешь нас осрамить?
Борис. Вы обещали выслушать меня. Время не терпит. Я должен с вами говорить.
Воронов. Ты затянешь ту же канитель о твоих диких намерениях?
Борис. В последний раз. Итак, я возвращаюсь к вопросу, на который вы не ответили мне в прошлый наш разговор. Я спрашивал вас,- зачем вы, зная и видя мои отношения к Океане, смотрели на них не только сквозь пальцы, но даже снисходительно?
Воронов. Ответ простой: она была горничной… ну… а ты… как молодой человек… оно и понятно…
Борис. А!.. Интрижка по части клубнички!.. А между тем вы жестоко ошиблись. Я полюбил Оксану и повторяю вам, что женюсь на ней.
Воронов. Я обьявлю тебе сумасшедшим, и тебя посадят в желтий дом.
Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал слово Оксане, и она моя невеста,- слышите ли,- она моя невеста!..
Ті ж і Наталя Семенівна.
Наталя Семенівна. Завтрік уже подалі!.. Прасков'я Петрівна і Анеточка просто покою мені не дають. "Просіть,- кажуть,- та й просіть, щоб Борінька їхав до нас погостити!"
Воронов. Нет, ты послушай, что он говорит.
Наталя Семенівна. Що таке?
Борис. Я прошу вашого благословенія на вінець з Оксаною.
Наталя Семенівна. Як? Це той синочок, котрий учора присягався, що все зробе задля матері, а сьогодні вже й назад?
Борис. В чім же я присягався?
Наталя Семенівна. Ти дав мені слово, що поїдеш до Ізмайлових в гості. Це раз… А потім…
Ті ж і Степан.
Степан (за дверима). Я силою ввійду, і ніхто мене не зупине.
Воронов. Кто там?
Степан (вбіга). Це я, пане!
Воронов. Что это? Как ты осмелился войти без доклада?
Степан. Та вже хоч і вбийте, а ввійшов!
Воронов. Вон!..
Борис. За що ж ви його проганяєте? Що скажеш, Степане?
Степан. Ви питаєте? Це дивно, паничу, надто дивно!.. А я ж завжди мав вас за чесну людину. Дійшла до Оксани звістка, що ви засватались на якійсь панночці!..
Борис (з жахом). Як?!
Степан. А тепер вже, може, Оксану й на столі застанете!
Борис. Годі, годі!.. Спала полуда з очей!.. Туман розійшовся!.. Так ось воно що?.. Так ось зачим мене підпоювали?.. Так ось задля чого запрошують мене в гості до Ізмайлових?.. Так ось від чого ваша хворість, мамо? Бач, це та любов ваша свята, котрою ви так похвалялись і котра, мов в ланцюгах залізних, так довго держала мою волю… Так ваша та щирая і тихая мова: "Женись, сину, на кому хочеш",- була кривда, одна облеслива кривда!.. О мамо, мамо! Що ж ти зробила з моєю душею? З тією душею, в котрій образ твій завжди був нарівні з богом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж тепер на світі не зрадливе, коли рідний батько і мати… А!.. Швидш відсіля!.. Промеж чужими людьми знайду я батька і матір!..
Прожогом вибіг, за ним пішов Степан.
Наталя Семенівна. Синку, синку!.. (Рада).
Воронов. Я тебе, мерзавец, я тебе!.. Вот тебе твой мазунчик!..
Наталя Семенівна. Ти ж чого дивився? Ти його виховував і пестив! Я жінка неосвічена! Де я була? Що я бачила? У чотирьох стінах вік ізжила, а ти похвалявся, що ти вчений і всезнающий. Ти йому дав змалку волю! Я дурна була, по-твоєму… Себе ж ти цілий вік лічив за розумного, а сина єдиного не зумів до пуття довести. Ох, я нещасна!.. (За сльозами не може говорити).
Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я того… того читал, но такого случая… Читал я в журналах й газетах… не начитывал. Но как же в самом деле стеснять… того… того… свободу, когда свобода должна быть свободна? Ну, и пусть его женится, пусть женится хоть на чертовой дочери!.. Я… я знать его не хочу!..
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Середина хати Завади.
На ліжку лежить недвижна Оксана, біля неї у головах сидить Завада, а збоку Горнов.
Горнов (тихо розмовляє). Чудову машину підвели, намоглись дівчину з світу звести!.. І вірить не хочеться, щоб усім цим лихом керувала мати Борисова.
Завада (сумно). Не знаю, що я кому заподіяв лихого. Здається, завжди з усіма поводився по-божому.
Горнов. Не чоловіче діло вчинили, а диявольське!
Завада. Так вже, мабуть, судилося мені зостатись на старості одиноким, без втіхи, без жодної радості… Ні, я винен, винен я!.. Мені не слід було б потурати на її хіть! Забажалося їй довідатись, як ті пани живуть, і намоглася одним лицем: "Піду служити до панів!" Я здавсь на її волю. Не багато й наслужила, один тілько рік, а горя запобігла на цілий вік і собі, й мені… Учора, маріючи, промовила: "Покритка,- каже,- я!" Я з жаху мало не збожеволів. Та вже нагодився Степан, котрий, спасибі йому, розказав мені усе, що витворяли з нею парубки. Люди радять скаржитись громаді!.. Що ж ті скарги, чи вернуть же вони життя моїй дитині?