Записки шкiльного психолога

Емоцiї, якими сповненi мої дитячi спогади про молодшу школу й першу вчительку, краще заховати якнайдалi, адже психолог не може мати особистих нерозв'язаних проблем. А звiдки ще береться мiй панiчний страх дурної роботи i неадекватнi реакцiї на тиск та жорстку критику?

Вiдкладу ремiнiсценцiї й повернуся до Iрини, iсторiя ж бо ця про неї. Кожен її урок починається з посмiшки й цiкавої iсторiї; якщо хтось із дiтей виконав завдання, вiн може тихо займатися своїми справами, наприклад, читати позапрограмну книжку. Питання про рiвень засвоєння матерiалу Iра формулює таким чином: «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки». Коли дiти не слухаються, а таке з ними трапляється, Iра супить брови i промовляє щось на кшталт: «Я так не хочу сердитися, може, ви самi заспокоїтесь?!» або «Руслан Горненко, ти ж справжнiй чоловiк! Вiддай Олi олiвця i спробуй попросити його так, щоб вона його з радiстю позичила».

Одного разу я стала свiдком того, як Iрина Сергiївна пiдмiняла на уроках iншу вчительку. Про те, що все йде якось не так, я замислилася вже на перервi перед уроком, коли перед класом нас ледве не затоптали кiлька зiрвиголiв, а в самiй аудиторiї усi стояли на головах i вереск перевищував усi можливi децибели. Ситуацiя звичайна, але дiти, як правило, вибачаються, коли налетiли на старшого, i заспокоюються в присутностi вчителя. Все це дивувало й тому, що в цьому класi я була неодноразово, вiн один з найкращих, вчителька - заслужена й з великим досвiдом. Дiти завжди чемнi, слухаються з пiвслова. Тут проходять найкращi вiдкритi уроки, зразковi, i всяке таке.

Наведу свої спостереження за поведiнкою дiтей у присутностi рiдного класного керiвника - Зiнаїди Василiвни. Що б не витворяли вони на перервi, з приходом вчителя - нiби солдатики за командою «струнко» опинялися бiля парт. Руку до вiдповiдi тягнули рiвненько, пiдтримуючи iншою за лiкоть, вiдповiдали гарно, зi вступом та пiдсумком думки, в зошитах теж iдеальний порядок. Зiнаїда Вiкторiвна хвалилася, що за 35 рокiв роботи в її класах не було жодного шульги, всiх «зробила такими як треба». Вишкiл, звичайно. Але ж результати якi!

Що ж сталося з дiтьми?! Їх нiби пiдмiнили. Слова Iрини Сергiївни про те, що урок вже почався, потонули у загальному галасi, плескання у долонi та стукiт по столі теж не дали результату. Поступово все владналося i урок вдалося почати. Назвати його вдалим можна лише з натяжкою - дiти совалися на стiльцях, перешiптувалися, Iринi Сергiївнi постiйно доводилося робити зауваження. I вчителька, i клас почували себе нiяково. Традицiйна фраза «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки» призвела до тихого ступору. Дiти, як зачарованi, мовчки дивилися на вчителя, не розумiючи, що вiд них вимагають. Тиша, що зависла у повiтрi, здалася чимось неприродним, особливо пiсля постiйного шумового фону. Iрина Сергiївна прокашлялась i ще раз повторила прохання, вже по-iншому: «Дiти, хто не зрозумiв, пiднiмiть руки!» Я фiзично вiдчула, як зiтхнув клас, i звичний гомiн вiдновився.

Р. S. Пригадала, як Розалiя Йосипiвна випустила наш клас з молодшої школи й ми втрапили у «великий свiт».

На нас скаржилися усi - досвiдченi вчителi й практиканти, педагоги-органiзатори i прибиральницi, навiть воєнрук жалiвся на нашу некерованiсть. Соцiальна статистика класу теж доволi сумна: троє хлопцiв познайомилися з колонiєю для неповнолiтнiх; вищу освiту з сорока п'яти учнiв класу отримали лише восьмеро. Чому? Думаю, свої плоди дала майстерна дресура. Вирвавшись «на волю», де не було нi заборон, нi команд, ми втратили орiєнтувальний рефлекс, а дехто з нас так i не навчився контролювати себе без сторонньої допомоги.

УРОКИ РОЗВИТКУ…

У дверi мого кабiнету постукали, тихо але вимогливо.

- Заходьте, будь-ласка!

- Доброго дня, Вiкторiє Валерiївно!

- I вам доброго дня!

На порозi стоїть дивна делегацiя. Купка хлопчикiв та дiвчаток рокiв восьми-дев'яти, серйознi, налаштованi на розмову. Приглядаюсь - мої знайомi з 4-Б.

- Чим завдячую?

- Вiкторiє Валерiївно, Iрина Сергiївна сказала, що ви справжнiй психолог, що працюєте в школi i займаєтеся з п'ятикласниками? - швидко проказала та ж дiвчинка, що вiталася вiд усiх.

- Так, - кажу. - Справжнiй, працюю.

- Ми теж так хочемо, - випалив рудий хлопчик i зашарiвся.

- Не зрозумiла, як хочете?

- Хочемо, щоб з нами працював психолог, щоб вiв уроки, - з викликом продовжував рудий.

- Якi уроки?

- А що ви робите з п'ятикласниками? Те й з нами робiть, - напирало хлоп'я.

- Ну, - кажу, - вони ж вчилися в iншому мiсцi, от я їх i знайомлю зi школою, а також ми займаємося розвитком пам'ятi, уваги, уяву тренуємо.

- Зi школою ми знайомi, - не вгамовувався хлопець, - а розвивати нас можна.

- I треба, - пискнула дiвчинка з рiзнокольоровими резинками у косах.

- Значить, будуть уроки розвитку, - пiдсумував рудий. - До того ж у нас багато питань, i з психологiї теж, - додав резонно.

Дiти, не довго думаючи, сказали, що домовляться з Iриною Сергiївною, своїм класним керiвником, про те, коли можна такi уроки проводити. Перш нiж я встигла щось заперечити, вони запевнили мене, що обов'язково про все повiдомлять, i з вiдчуттям виконаного обов'язку залишили кабiнет.

Чесно кажучи, я навiть злякалася. Чого чекати вiд четвертокласникiв, якi питання вони ставитимуть, чого хотiтимуть вiд мене? Але вiдмовитися не дозволяли нi професiйна гордiсть, нi посада.

До свого першого уроку розвитку в 4-Б я готувалася з усiєю вiдповiдальнiстю.

Подумала, що почну з пам'ятi, розкажу дiтям як вона влаштована, навчу способiв ефективного запам'ятовування. Чекала всього: купи питань, шуму, неслухняностi, навiть не припускаючи, що четвертокласники влаштують менi справжнiй екзамен.

Почала нашу зустрiч Iрина Сергiївна. Відрекомендувала мене дiтям, попросила їх називати себе перед тим як ставити питання, мовляв, я так учнів краще запам'ятаю, а потiм сiла за останню парту: на своїх чад подивись i мене пiдтримати.

Не встигла я завершити свою заздалегiдь продуману промову словами «чекаю на вашi запитання», як над головами здiйнявся лiс рук.

Вперше звернула увагу на те, якi рiзнi дитячi рученята, кожна з них - характер, прагнення, думки свого господаря. Однi тягнуться рiвно, напружено, тримаючи лiкоть iншою рукою, iншi вистрибують з рукавiв, тремтять високо над головою, третi спокiйно спираються на парту, а хтось ледве не залазить на стiл, прагнучи дiстати чи то мене, чи то стелю. Кого викликати, чиє питання важливiше? Рятує Iрина Сергiївна:

- Пропоную ставити питання по черзi вiд кожного ряду, а почнемо з останнiх парт, - дивлячись, як я гальмую, додала: - Може, почнемо з першого ряду бiля вiкна? Хто у нас на останнiй партi?

Не чекаючи iншого запрошення, в атаку ринулося хлоп'я, яке ледь не випало з-за парти вiд захвату, що це воно останнє в ряду бiля вiкна:

- Скажiть, а чому психолог так називається, ви що з психами маєте працювати?…

Кiнцiвка запитання потонула у веселому реготi.

- Дiти… - знову вступила вчителька, - ми забули, що таке чемнiсть? Єгоре, по-перше, ти не вiдрекомендувався, а по-друге, - сформулюй своє питання так, щоб нiкого не ображати. Ми ж запросили психолога, аби вiн з нами працював. За твоєю логiкою, хто ми усi?

- Лозовий Єгор, - виправився малий задирака. - Скажiть будь-ласка, що робить психолог взагалi, з ким працює, чи може читати думки, чи може сказати, ким я буду в майбутньому, а зробити так, щоб ми стали найрозумнiшими в школi, а… - хлопча зупинилося вдихнути повiтря.

- Дякую за запитання, Єгоре, - швидко вставила я речення у паузу. - Психолог - не тому, що псих (дiти поприскали у долонi), а тому, що працює iз людською психiкою, з внутрiшнiм свiтом людини: думками, бажаннями, почуттями, пам'яттю, увагою, уявою. Я можу навчити вас краще розумiти себе та iнших, швидко запам'ятовувати вiршi й iноземнi слова, розв'язувати творчi нестандартнi задачi, швидко приймати правильнi рiшення, покращувати настрiй близьким людям i ще багато iншого.