Украина - не Россия

Відразу пішли чутки про зраду Самойловича, який нібито підпалив степ «із дружби з татарами». Генеральні старшини і кілька полковників подали Голіцину донос із низкою обвинувачень проти гетьмана. Голіцин зрадів, що є на кого звалити невдалий похід. Одні автори твердять, що керував донощиками Мазепа, інші це заперечують.

Самойловича відсторонили від гетьманства і заслали до Тобольська. 25 липня 1687 року козацька рада обрала новим гетьманом Мазепу. Йому було тоді під 50; два роки по тому, під час першого знайомства з Петром І, Мазепа вже називає себе «старим».

Їхнє знайомство відбулося незабаром після невдалої спроби державного перевороту, вчиненого царицею Софією. У цей час Мазепа саме був у Москві і дуже сподобався молодому царю.

Мазепа пробув на гетьманстві 21 рік — довше, ніж хтось інший з усіх відомих історії гетьманів (якщо не рахувати напівлегендарних Свитольдовича і Дашкевича). Його гетьманство стало часом культурного розквіту і господарського підйому України — «одного цього було достатньо, щоб ім’я Мазепи прославилося на століття» (Орест Субтельний). Він щедро жертвував на будівництво церков. Його смак відбився в їхньому вітіюватому стилі, який іноді звуть козацьким, або мазепинським, барокко. Він відкрив багато шкіл і друкарень, на його особисті кошти були зведені нові корпуси Києво-Могилянської академії. Не забував він і себе. До кінця свого гетьманства він був одним з найбагатших людей Європи. Мазепі належало 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч — у сусідніх повітах Росії.[59]

У радянські часи вважалося, що природний стан патріота «за царських часів» — гранична убогість. Багатство не заважало Мазепі бути гарячим патріотом України. Патріотизм обумовив, крім явної, утаємничену лінію поведінки гетьмана. Вона піддається розшифровці. Первісні Переяславські статті Богдана Хмельницького, а їх 23, неодноразово мінялися — царі і гетьмани домовлялися про нові статті, редагували або скасовували старі. При вступі Мазепи на посаду були прийняті, по козацькій чолобитній, оновлені «Коломацькі статті» (Коломацькі, тому що їх прийняли на березі ріки Коломак), більше 40. Вони ніяк не наближали України до польсько-аристократичного ідеалу Мазепи. Але з воцарінням Петра в нього очевидно з’явилися надії.

Можна припустити, що за зразок Мазепа мав на думці Гадячський договір 1658 року між гетьманом Правобережної України Іваном Виговським і польським королем, згідно якого «Руське князівство» у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею і Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. «Руське князівство» карбувало б свою монету, відправляло б і приймало послів, у ньому відкрилися б два університети! А Річ Посполита перетворилася б на федерацію. Гадячський договір залишився на папері, але папір зберігся і сильно спокушав.

Гетьман, можливо, міркував так. Оскільки молодмй цар показує себе палким західником, то мимоволі буде в усьому брати приклад з Польщі і Франції, створювати аристократичну державу, вводити освічене правління, розширювати дворянські вольності взагалі й у Гетьманщині зокрема, так що «Коломацькі статті» можна буде змінювати в потрібному напрямку. Мазепа розумів, що швидко такі справи не робляться, у Петра є першочергові військові і політичні завдання, він був готовий чекати.

Але поступово стало ясно, що цар і не збирається створювати аристократичної монархії, а будує централізовану бюрократичну імперію, де немає місця «старомодним» місцевим звичаям. Не розширювати стародавні права Гетьманщини, а не втратити хоча б найважливіші з них — от про що доводилося думати. І Мазепа знаходить єдино можливий вихід; бути відданим помічником царя, допомагати йому справою і порадами, особливо в тому, що стосується Польщі, тільки б не дати приводу для гніву на себе і на Україну.[60]

Петро I ставиться до Мазепи щонайкраще і протягом 20 років переправляє до гетьманської ставки всі на нього доноси. Але Мазепу не залишає підозра, що цар задумав позбавити Україну її прав і вольностей. Він бачить занадто багато побічних доказів, які говорять про такий намір. До того ж, у липні 1706 року в Києві проговорився про це сп’янілий Меншиков. І тоді Мазепа починає таємне листування з польським королем Станіславом Лєщинським і шведським королем Карлом XII — ворогами Росії. Подальше добре відомо: у жовтні 1708 року Мазепа з 4 — 5 тисячами вірних козаків перейшов на бік шведів.

Ті, хто називає Мазепу зрадником, повинні трошки помізкувати. Хіба він зробив це з користі? Він, один із найбагатших людей Європи? Або, може, з легкодумства? Такий надзвичайно досвідчений політик? Виходить, він перейшов на бік Карла XII з кар’єрних міркувань? На сімдесятому (приблизно) році життя і вже зробивши максимально можливу кар’єру? Але, можливо, він просто вирішив пристати до очевидь перемагаючої сторони? Мазепа, хочу нагадати, перейшов з вірними людьми через Десну до розташування шведської армії майже через місяць після серйозної поразки шведів біля Лісової, коли Карл XII опинився без необхідних боєприпасів і провіанту, без надії на людські поповнення.[61]

Скільки б ми не сушили голови, ми не знайдемо іншого пояснення, крім того, яке дав сам гетьман — ще і як пушкінський персонаж:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Біль і страх за долю України — от що їм керувало. Метою ж була її незалежність. Північна війна вже переступила порог України. Мазепа не міг виключити, що Росія у випадку поразки може відкупишся частиною України. Такий приклад уже був. У 1667 році Росія уклала з Польщею Андрусівский мир, за яким вся Правобережна Україна, крім Києва, відійшла полякам.[62] Чи міг Мазепа бути упевнений, що історія не повториться?

Головної з договірних статей між козацькою радою і царями завжди був захист України від Польщі. Цей захист царі брали на себе, він складав саму основу договірних відносин, але коли виникла загроза вторгнення в Україну військ польського короля, Петро І написав Мазепі: «Не то, что десяти тысяч, не могу дать и десяти солдат. Защищайся как знаешь».

Вже одне це формально звільняло іншу сторону від її зобов’язань.

Мазепа був, схоже, переконаний, що його перехід з кількома тисячами козаків на бік Карла XII відведе від України кровопролиття, тому що цар не захоче в такий момент збільшувати кількість своїх ворогів.[63]

Усупереч чеканням Мазепи, народ його не підтримав. Докази, які здавалися йому такими очевидними, не викликали відгуку в простих людей, до яких він волав у своїх універсалах і прокламаціях. Образи народу не збігалися з образами старшини. Звертаючись до народу, треба пам’ятати про те, що найважливіше саме для народу, і не починати з ідеалів, які в нього на п’ятому чи сьомому місці. У Мазепі простий народ завжди бачив «ляха», що перейшов на московський бік заради особистих вигод. Для селян він був уособленням закріпачення, другим Самойловичем, тільки ще гіршим. Як ні при кому іншому, при Мазепі в Україні розвинулося кріпосне право. Ми не можемо засуджувати людей, які пам’ятали про його багатства і не згадували про щедрість і пожертви. Зате підтримали Мазепу запорожці, яких він усе життя не любив, вважаючи за «гультяїв».

Вісім місяців по тому шведська армія була розбита під Полтавою. На боці шведів боролися запорізькі козаки Костя Гордієнка, вірні Мазепі. На боці росіян — козаки нового гетьмана Івана Скоропадського і серед них, на чолі Охочекомонного полку, білоцерківський полковник Семен Палій, легендарний вождь двох народних протишляхетських повстань у Правобережжі, особистий ворог Мазепи. У деяких народних сказаннях Полтавська битва — це битва Палія з Мазепою.

Історія Мазепи — це насамперед трагедія, одна з тисяч українських трагедій. Бій де-небудь у Прикарпатті восени 1944 між червоноармійцями, що звільняють Україну, і повстанцями УПА — це продовження битви Палія з Мазепою. До таких трагедій не прикладеш оціночних категорій. Трагедія — це коли своя правда у кожної з сторін.