Украина - не Россия

Більше того, він довгий час був переконаний, цілком відповідно до духу своєї соціалістичної ідеології, що послідовно проведений у життя принцип демократичного федералізму робить зовсім не обов’язковою повну державну незалежність України. Так тоді думав не він один. Український Національний конгрес у квітні 1917 року під враженням демократичної Лютневої революції у Петрограді прийняв постанову про необхідність налагоджувати зв’язки України з народами Росії на федеративних основах. Грушевський був найзапопадливішим послідовником реалізації цієї постанови — всупереч всім розчаруванням, які Центральна Рада зазнала від контактів із Тимчасовим урядом у Петрограді. Він та його товариші-соціалісти відчували відповідальність не тільки за Україну, але й за долю всіх народів зруйнованої Російської імперії. Намагаючись з’єднати те, що вже не з’єднувалося, всі вони, рано чи пізно, заплатили важку ціну за свої ілюзії.

У виконання постанови Українського Національного конгресу Центральна Рада провела у Києві 21 — 28 (7 — 15) вересня 1917 року З’їзд народів Росії. З’їзд висловився за корінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федералізму, демократії, за визнання рівноправності всіх народів та всіх мов, а також за скликання «крайових» Установчих зборів на найдемократичніших засадах. З’їзд обрав Раду народів Росії на чолі з Грушевським. Раді було доручено керувати «борьбой за создание Храма воли народов — Российской Федерации» (не плутати з однойменною сьогоднішньою державою). В «храм народів» вірив у свій час і Богдан Хмельницький...

Рада народів ледве встигла взятися до роботи, як стався Жовтневий переворот у Петрограді, що спростував всі ці прекраснодушні плани. Але, дивна річ, Грушевський навіть і тоді не одразу втратив свою вірність загальноросійській федералістській ідеї. Наприкінці листопаду 1917 року Генеральний Секретаріат Центральної Ради розіслав крайовим владам усіх регіонів колишньої Російської імперії (і більшовицькому Раднаркому також!) телеграми з пропозицією про створення соціалістичного уряду Росії. Телеграма закінчувалась проханням: «Немедленно сообщить по прямому проводу, в какой срок ваши представители могли бы прибыть в Киев для участия в совещании, созываемом Генеральным Секретариатом с вышеуказанной целью». Грушевський припускав, що столицею оновленої демократичної Росії (пригадуєте ідею «оновленного СРСР», яку висував інший Михайло Сергійович більш ніж через сім десятиліть?) міг би стати Київ. Сьогодні зворушливо й дивно бачити у списку депутатів, обраних на Всеросійські Установчі збори, імена Вінниченка, Петлюри, Грушевського...

Народу України, мільйонам простих людей довелося заплатити тяжку ціну за соціалістичні та федералістські ілюзії своїх вождів. У грудні 1917 року Центральна Рада посилає обурену телеграму до Петрограда, протестуючи проти втручання у справи України, але навіть у цій телеграмі бачиш такі слова: «как Украины, так и всей России», «состояние войны между двумя государствами Российской республики», і таке інше. За цих умов навіть менш цинічні люди, ніж Ленін та його товариші, могли б стверджувати, що відправка військ в Україну — це не агресія проти сусідньої держави, а приборкування регіонального керівництва.

Всі сучасні історики, яких я читав, сходяться в одному: продовжуючи вірити у російський «храм народів», українські соціалісти відкладали важливі рішення, витрачали дорогоцінний час і, врешті, загубили все.

Ось що треба знати тим, хто, не вникнувши в суть справи, даремно згадує «федералістську мрію» Михайла Сергійовича Грушевського. До речі, стосовно самої України, її федералізм був націлений не так на історичні області, як на нові округи з населенням близько мільйона людей у кожному, які планувалося нарізати заради оптимізації їх демократичного самоврядування. Губернія занадто велика, розмірковував він, повіт малий, а от округ якраз підходить для того, щоб організувати «дело санитарное, и дорожное, и сельскохозяйственное, и земельное, и промышленное, и культурное... и сеть средних школ, и какие-то высшие школы, хороший музей, приличный театр». У деяких випадках такі округи збігалися б з історичними областями, але, як правило, — розрізали б їх навпіл, на три частини й більше.

На теоретичному рівні логіка сучасних прихильників федералізму зрозуміла. Досвід країн із складним устрієм, з контрастними регіонами, якщо йдеться про культуру та конфесії, етнічно черезсмужним населенням уздовж кордонів та морів, вчить, що ігнорувати ці фактори і неможливо, і небезпечно. Як приклад країни, близької до України по складності устрію, часто приводять Німеччину з її католицькою Баварією, лютеранськими землями, пригадують також і постсоціалістичну колишню НДР, що увійшла до складу об’єднаної країни шістьома різними, причому теж історичними, землями. Нам пояснюють, що і в Україні, мовляв, не уникнути федералізації.

Але можна згадати і зовсім інший приклад, французський. Заклики до федералізації країни звучали у Франції багато разів, але французи на це не пішли. Франція була й залишилась унітарною державою. Інакше кажучи, вона вирішила проблеми своїх складних областей без федералізації, а вузли, які не вдалося розв’язати, були розрубані, відрубані — я маю на увазі Алжир, якому без успіху пропонували федеральний статус на рубежі 1950 — 1960 років.

У найскладніший період відродження нашої країни ми уникли небезпеки стати конфліктогенним простором. Окрім Німеччини, по складності устрію та контрастності частин Україну порівнюють також з колишньою Югославією. Складність та контрастність є, але схожості немає. Югославія була країною, де мешкали, кожен у кордонах своїх «соціалістичних республік», шість народів, що чітко усвідомлювали свою відокремленість один від одного. На додаток до республік були ще й дві автономії — Косово та Воєводина. Всі ці історичні області відчували сильну взаємну напруженість не лише з тітовських часів, але й набагато раніше, буквально з миті створення югославського королівства у 1918 році. Нічого подібного у нас нема й не було.

Добре пам’ятаю, стежив по газетах та телебаченню, як 10 — 12 років тому у Югославії розвивалося суперництво між республіками федерації. Місцева еліта використовувала у боротьбі за владу спочатку докази про те, що вони більше віддають федерації, ніж отримують від неї, потім ідею вільних економічних зон, потім почали пригадувати взаємні історичні претензії та образи. Все інше, як то кажуть, відомо.

На території України живе кілька національних меншин, але це не заважає нам бути, у повній відповідності всім міжнародним критеріям, етнічно однорідною державою, а розпад етнічно однорідних держав ніяк не можна назвати тенденцією сьогодення. Але, не побоюючись розпаду, ми все ж таки не хочемо вводити когось до небезпечної спокуси, історична доля України склалась так, що всі частини нашої території, яку не візьми, завжди, починаючи з XIII століття (окрім 1918 — 1922 років та після 1991-го) входили до складу інших держав, і якщо деякі з цих держав нині вже не існують, то інші живі і здорові. А ще раніше більшість з цих частин являли собою самостійні князівства. Поставлю пряме запитання: до чого нам породжувати у чиїхось головах сепаратистські та анексіоністські мрії та помилкові уявлення? Тим більше, що прецеденти були. Не маю бажання ворушити минуле, але таки доведеться. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову «О правовой оценке решений высших органов власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году». Хоча у випущеній навздогін Заяві говорилося, що Верховна Рада «ни в коем случае» не має наміру «выдвижения каких-либо территориальных претензий к Украине», ці документи фактично ставили під сумнів територіальну цілісність України. У наступному році та ж сама Верховна Рада прийняла (9 липня 1993 року) постанову «О статусе города Севастополя», де стверджувалося, нібито місто має російський федеральний статус.

Російський президент Борис Єльцин, що перебував у той день в Іркутську, заявив, що йому соромно за такі дії Верховної Ради. Російське МЗС також дезавуював цю постанову. Здатним привести до конфронтації з Україною та занадто поспішливим назвав його міністр оборони Росії Павло Грачов. Природно, відреагувала й Україна — постановою Верховної Ради України, зверненням до Ради Безпеки ООН, заявою президента Л. М. Кравчука — він категорично осудив російських парламентарів. Уже 20 липня 1993 року Рада Безпеки, посилаючись на російсько-українську угоду від 19 листопада 1990 року визнала постанову Верховної Ради РФ, як таку, що не має сили, і є несумісною зі Статутом ООН. Постійний представник Росії у Раді Безпеки Юлій Воронцов не тільки не наклав вето на цю резолюцію, але й погодився з оцінкою, яка містилася у ній.