Як будуeться оповiдання

Ми прохаємо вибачення в читача за те, що нагадали йому блаженні часи гімназіяльного диктанту: відома річ, що вчителі словесности з особливою охотою беруть для диктанту «опісанія пріроди».

Треба віддати належне Тургенєву: він уміє бачити. Не можна заперечувати й того, що він уміє й передавати те, що бачив. І це не є словоблуд, дурна балакучість, хоч і на таку подекуди скидається, а попросту нерозуміння ролі в даному разі ляндшафта в оповіданні, наївна певність, що коли щось дуже подобається авторові, то воно має обов'язково припасти до серця читачеві, як його так і розповісти все поспіль; кокетування красивістю й гладкістю мови, мовчазна передпосилка: хто мене не любить, той хай не читає; жіноче, пасивне відношення до ролі оповідача взагалі.

Після цього ляндшафту сталася смерть деркача. Уперше проявилась Касянова філософія: «...я слышал, как он после шептал: «Грех ... Ах, вот это грех»».

Після цієї фрази знову йде ляндшафт. Мусимо виписати його, щоб дати повну картину поводження автора з ляндшафтом.

«Жара заставила нас, наконец, войти в рощу. Я бросился под высокий куст орешника, над которым молодой стройный клен красиво раскинул свои легкие ветки. Касьян присел на толстый конец срубленной березы. Я глядел на него. Листья слабо колебались в вышине, и их жидко зеленоватые тени тихо скользили взад и вперед по его тщедушному телу, кое-как закутанному в темный армяк, — по его маленькому лицу. Он не поднимал голови. Наскучив его безмолвием, я лег на спину и начал любоваться мирной игрой перепутанных листьев на далеком светлом небе. Удивительно приятное занятие лежать на спине в лесу и глядеть вверх. Вам кажется, что вы смотрите в бездонное море, что оно широко расстилается под вами, что деревья не поднимаются от земли, но, словно корни огромных растений, спускаются, отвесно падают в те стеклянно-ясные волны; листья на деревьях то сияют изумрудами, то сгущаются в золотистую, почти черную зелень. Где-нибудь далеко, далеко, оканчивая собою тонкую ветку, неподвижно стоит отдельный листок на голубом клочке прозрачного неба и рядом с ним качается другой, напоминая своими движеннями игру рыбьего плеса, как будто движение то самовольное и не производится ветром. Волшебными подводными островами тихо наплывают и тихо проходят белые круглые облака, — и вот вдруг все это море, зтот лучезарный воздух, эти ветки и листья, облитые солнцем, — всё заструится, задрожит беглым блеском, и поднимется свежее, трепещушес лепетанье, похоже на бесконечный мелкий плеск внезапно набежавшей зыби. Вы не двигаєтесь, вы глядите: и нельзя выразить словами, как радостно и тихо и сладко становится на сердце. Вы глядите: — та глубокая чистая лазурь возбуждает на устах ваших улыбку, невинную, как она сама; как облака по небу и как будто вместе с ними, медлительной вереницей проходят по душе счастливые воспоминания, и все вам кажется, что взор ваш уходит дальше и дальше и тянет вас самих за собой в ту спокойную, сияющую бездну, и невозможно оторваться от зтой вышины, зтой глубины.... — Барин, а барин — промолвил вдруг Касьян своим звучным голосом...»

Пейзаж перервано за принципом контрасту, та легко бачити, що це зроблено майже випадково: бо як на таку мету, то потреба в ляндшафтові ніяк не відповідає його колосальному розмірові. І цей пейзаж зроблено дуже добре, є навіть певна градація — він, так би мовити, поетичніший, ліричніший від першого. Робота над словом і образом — саме тут видно, над чим автор працював. Він працював найбільше над тим, щоб пережитий ним момент передати з найбільшою точністю. Щось у цім моменті міняти, проявляти свою ініціятиву йому, очевидно, й на думку не спадало. Він не тільки розповів усе як було, а ще й описав ті самі ляндшафти, які були під час його зустрічі з Касяном, у спокійній певності, що «краще од природи не зробиш» і «красивіше од природи не напишеш».

Не обминеш тут міркувань на тему про ролю ляндшафту в літературі взагалі. Це питання стоїть узагалі в зв'язку з тематикою.

A priori кажучи, всякий чисто досвідний матеріял може стати за базу для всякого чисто художнього твору. Коли це не було б так, то дуже довелося б обмежити мистецьку діяльність, і можна було б справді згори примушувати авторів вибирати теми, цебто утворити ту казарму, про яку мріють усі збоку настановлені «керовники» літератури. Але то a priori, а на практиці сам матеріял повинен би (і справді показує) показувати той рід мистецтва, що має його обробляти. Скажемо, коли за цей матеріял нам правлять народні мелодії, то хоча й можна їх трактувати в літературній новелі, у лівій картині, у лівій скульптурі, але найприродніше місце для трактування отакого матеріялу є нотний папір композитора. Так само, скажім, ляндшафти найкраще трактувати в малярстві, бо ляндшафт не балакає й не кричить, а визначається найбільше фарбами й світами — тобто найлегше з таким матеріялом упоратися в малярстві. Отже, набутий людською головою досвідний матеріял до деякої міри сам командує, в якому полі його треба обробляти.

Але ж це лише до деякої міри. Скажім, малярство часто береться все ж таки за людей, хоча в людині — фарба найменш характерна ознака. Людина — дуже безбарвна істота. Скульптурою своєю людина куди цікавіша, та, може, найцікавіший зовнішній прояв людини — це її мова. Отже, н а й -вигідніше трактувати людину у літературі, менш вигідно в музиці, ще менш вигідно в малярстві. Незважаючи на те, навіть у малярстві людська тематика переважає над пейзажною. В чім причина?

Причина в тому другому моментові, що опреділює собою розроблення матеріялу, — в попиті споживача. Мистецький твір споживають не гори та ріки і не кедри та платани, а самі люди. Оці самі люди й вимагають, щоб писалося про них, і малювалося їх, і взагалі мистецьки трактувалося б про них у першу чергу.

Найелементарніші інтереси людини — це народження і смерть. Коло цих найперших моментів довкола обертається все «велике» мистецтво.

У нас прийнято з презирством говорити про тих людей, що в газеті насамперед читають «отдел проісшествій». Більше того, за перших часів радянської преси ми не заводили такого відділу в газетах узагалі. Тим часом «отдел проісшествій» є справді найцікавіше місце газети, бо він непосередньо й прямо трактує про порушення найперших інтересів окремої людини. Соромитися читати цей «відділ пригод» так само розумно, як соромитись їсти, перетравлювати їжу й плодити собі подібних. Оця соромливість є пережиток релігійних забобонів, переваги «духовної пищи», переваги «душі» над «тілом».

Проте ця соромливість далеко не сягала і її держалося тілько про око людське. На ділі полові питання, кримінальні романи і романи про те, як збагатів хлопець, що чистив чоботи, дають найпопулярніші, найбільш читабельні речі, бо вони не відходять далеко від найперших справ і інтересів окремої людини. З погляду релігійних організацій це зле, бо «людина повинна цікавитися високими матеріями», з погляду марксівського це незле... і недобре, а це... фа кт, який треба використати в інтересах світової революції, який легко використати в цих інтересах, бо інтереси революційної класи тотожні в цілому з інтересами всього людства.

Таким чином, ми констатуємо, що існують основні, головні елементи тематики і що вони тільки й варті, власне кажучи, опрацьовання. Любов, голод, смерть; любов, насичення, народження — з цих тем не виходить широке мистецтво, те, що стає потім, у той чи інший спосіб, масовим.

Сперечатися з цим твердженням, стоючи на платформі історичного матеріялізму, — річ зайва, бо то є простий висновок з указаної платформи. Можна запитати: а що ж ті твори мистецькі, що трактують життя тварин і рослин чи, може, ляндшафти, чи оті твори засуджені наперед на загибіль?

Усамперед число таких творів страшно мале проти творів на вищевказані теми. Далі, почасти історії звірячі символізують історії людські. Нарешті — й це найважніше — тварини оті саме таке місце займають у мистецтві, яке вони мають у колективнім людськім житті.

У Толстого десь наводиться приклад театральної вистави в дикунів-самоїдів. Дієві особи тієї трагедії: оленева самиця, оленя і ловець-самоїд. Так, у такім оточенні олень може (і повинен) бути дієвою особою, бо на нім базується всеньке життя самоїдове. У житті ж культурних народів тварина стільки ж має місця, скільки в мистецтві тих-таки народів.