Гетьманська Украiна

Перначі

На становищі корінних жителів прямо позначалася й зовнішня політика Московії. Адже майже безперервні війни, що їх вона вела, підривали людські ресурси, обмежували можливості народного господарства. Геноцид, запроваджений Петром І, а згодом продовжений іншими російськими імператорами на українських землях, породжував космополітизм, руйнував віру національних кадрів у власні сили. Кожна поразка царату підривала й міжнародний авторитет України як союзниці Московії.

Визвольні змагання, гостра боротьба за булаву серед старшини, масові вибухи протесту проти соціального гноблення не раз призводили до суспільно-політичної та економічної кризи в окремих регіонах. Таке поширене явище, як "шукання козацтва", давало представникам найбільш експлуатованих верств суспільства деяку надію на "відновлення" своїх "давніх" прав, здобутих зброєю у роки Хмельниччини, коли, на їхню думку, всі стали рівноправними. Географічно виступи проти соціального гніту охопили всю Україну, але найінтенсивніше вони спалахували в тих регіонах, де населення зазнавало найбільших утисків: на Лівобережжі, Правобережжі, західних територіях, дещо згодом - на Слобожанщині та Запорожжі. Руйнівні елементи, притаманні будь-якій боротьбі, ускладнювали більш високу самоорганізацію українців, хоча їхні тривалі визвольні змагання лише підтверджували природну міцність народного характеру.

Остання чверть XVII й майже все XVIII ст. минули в неперервній боротьбі народу Правобережної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину "власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну" "правобережних" і "лівобережних" українців закликали відстоювати їхні ватажки - І.Самойлович, І.Мазепа, П.Полуботок, І.Скоропадський, А.Могила, П.Орлик та інші. Але реальність життя була зовсім іншою. Розколота Українська держава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася в провінційні частини інших країн. І все ж ідея незалежної України й далі жила серед наступних поколінь і відродилася через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.