Офiцерський корпус Армii УНР (1917—1921) кн. 2

Щоправда, з територій, зайнятих радянською армією, встигли евакуюватися далеко не всі колишні генерали та старшини Дієвої армії УНР. Протягом 1945–1946 рр. Їх було арештовано радянськими каральними органами СМЕРШ та МДБ і відправлено у концтабори. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині та Австрії до рук радянських спецслужб потрапили генерали Володимир Сінклер, Олександр Греків, Петро Єрошевич, полковники Борис Сухоручко-Хословський, Микола Сіпко, підполковники Василь Прохода, Микола Росіневич, сотники Леонід Макаревич, Цілевич, поручики Сергій Савченко, Іван Турченко, Степан Білошицький, хорунжі Іван Рафаловський, Володимир Хилецький та інші ^{284}.

Особливо жорстокими були репресії проти української військової еміграції в Румунії. Так, уже після окупації радянськими військами Бессарабії у 1940 р. всі колишні вояки армії УНР були арештовані та ув’язнені у м. Бєльці. По відступі радянських військ у 1941 році їх усіх розстріляно. Зокрема загинули сотник Олександр Таран і поручик Терлецький. У той же час у Кишиневі страчено поручиків Мяловського і Чеховича та кількох підстаршин і козаків. 1944 р, коли радянські війська зайняли Румунію, вони захопили кілька десятків колишніх вояків армії УНР. Влітку 1946 р. у в’язниці «Жилава» троє з них було повішено: хорунжий Олександр Карпович і старшини Сердюк та Пілявський. Крім інших, у Румунії було захоплено та згодом страчено й місцевого керівника української військової еміграції полковника Гната Порохівського ^{285}.

У 1943–1945 рр. частина вояків Армії УНР залишилась на рідних територіях, щоб вести партизанську боротьбу спочатку з німецькими, а потім із радянськими військами у складі Української Повстанської Армії (УПА). Перші національні партизанські формування були створені ще навесні 1942 р. у Сарненському та Костопільському районах Рівненської області на чолі з отаманом Бульбою-Боровцем. Ці загоні отримали найменування Поліської Січі, у них служили полковник Іван Литвиненко, адміністративний полковник Петро Смородський, колишній повстанський отаман Іван Трейко (він, щоправда, приписав собі ранг полковника Армії УНР), підполковник Іван Лиходько та ін. У травні 1943 р. Поліська Січ була роззброєна Українською Повстанською Армією, а її вояки влилися до складу УПА. Литвиненко та Трейко також перейшли до УПА, а Смородський відмовився і згодом від’їхав до Західної Німеччини.

Протягом 1943–1945 рр. у складі Української Повстанської Армії старшини Армії УНР відігравали помітну роль. Так, підполковник Леонід Ступницький став начальником штабу УПА, але невдовзі загинув у бою з радянськими військами. Посмертно йому було присвоєно ранг генерал-хорунжого УПА. Полковник Іван Литвиненко був начальником розвідки штабу УПА, колишній полковник Михайло Павловський — польовим священиком, полковник Микола Омелюсик — помічником начальника штабу та інспектором артилерії, підполковник Дмитро Білогуб — інспектором кавалерії. Полковник Іван Литвиненко, крім того, викладав у старшинській школі УПА «Дружинники», вважався старійшиною цієї школи, та вручав її випускникам дипломи про отримання першого старшинського ступеня. Окремі загони Української Повстанської Армії очолювали колишні старшини Дієвої армії УНР: підполковник Іван Ремболович, сотники Олександр Даниленко та Корній Мороз, поручик Якимчук й ін. Майже всі ці старшини або загинули в боях із радянськими військами, або були захоплені каральними органами та згодом розстріляні.

Після Другої світової війни уенерівська військова еміграція, вже значно зменшена кількісно, розпорошилася по всіх континентах світу. Тільки у Франції українські емігранти зберегли свою організації, інші було знищено. Більшість колишніх вояків Армії УНР, що напередодні війни мешкали у Польщі та Чехословаччині, в 1945 р. опинилися у Західній Німеччині, де заснували кілька українських таборів для переміщених осіб. Звідти у 1948–1949 рр. значна частина українських вояків емігрувала до Сполучених Штатів Америки, меншість — до Канади. Велика українська військова колонія залишилась і в Німеччині — поблизу Мюнхена. Колишні вояки Дієвої армії УНР, що служили в 1-й Українській дивізії, протягом 1947–1949 рр. емігрували до Великобританії та Австралії.

Для багатьох старшин та козаків армії УНР нова сторінка еміграції почалася вже у досить похилому віці — наймолодші мали тоді по 55 років. Звичайно, поневіряння у нових країнах скоротили життя багатьом із них, однак переважно колишні вояки Армії УНР померли у 60—70-ті роки.

До часу, коли Україна отримала незалежність, дожили лічені військовики Української Народної Республіки. Найстарший з ветеранів Дієвої армії УНР, генерал-хорунжий Сава Яськевич, помер в Австралії у 100-літньому віці 20 червня 1996 р. Колишній старшина Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка, родич Симона Петлюри, патріарх Української Православної Церкви Мстислав (Степан Скрипник) встиг двічі відвідати Київ. У 1992 р., він передав Збройним Силам України бойовий прапор 3-ї Залізної дивізії армії УНР, який нині зберігається у Музеї Збройних сил України.

Старшини Армії УНР у таборах інтернованих, українських вояків у Польщі, 1922 рік (фото з фондів Музею Української революції)

Старшини Старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії у таборах інтернованих українських вояків у Польщі, 1921 рік (фото з фондів Музею Української революції)

Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР

Вступ

У попередньому розділі, присвяченому старшинському корпусу Армії УНР, розповідалося про роль і значення вихованців російських військово-навчальних закладів в організації та бойових діях українських збройних сил. Старшинський корпус Армії УНР на 90 % складався з колишніх російських генералів та офіцерів. Переважна більшість їх походили з українських губерній. Резерв цих старшин був настільки великий (адже напередодні та під час Першої світової війни з числа українців було підготовлено понад 60 тис. офіцерів), що, теоретично, тільки з них можна було сформувати потужну армію. Однак армія ця була б за складом українською, але за духом та командною мовою — російською. Проблема полягала не стільки в особистих якостях офіцерів-українців російської армії, скільки в їх вихованні та попередній службі. Кадетський корпус, військове училище, школа прапорщиків робили з представника будь-якої національності тільки російського офіцера, який присягав «За Віру, Царя та Вітчизну».

Для формування національного старшинського корпусу треба було створити іншу систему військової освіти: з українською мовою викладання, з українськими підручниками, які базувалась би винятково на українських військових традиціях. Причому будь-яке відхилення від цих суворих умов (російськомовність вихователів та старшин, співання російських бойових пісень тощо) призводило до непевності якоїсь частини випускників старшинських шкіл УНР.

Наприклад, у Житомирській спільній юнацькій школі 1919 р. більшість старшин і викладачів, включаючи обох її начальників — Всеволода Петрова та Павла Вержбицького, ад’ютанта, інспектора класів, командирів пішого куреня, кінного дивізіону, майже всіх сотень, була російськомовною. У результаті з 163 старшин першого випуску цієї школи, який відбувся 5 листопада 1919 р., у другій половині 1920 р. на службі в Армії УНР залишилося тільки 18. Звичайно, певна кількість випускників загинула та була поранена у боях Першого Зимового походу. Проте інші — у більшості — розійшлися по домівках. Те саме можна сказати і про випуск Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, який відбувся вже у таборі інтернованих Вадовиці у грудні 1921 р. Начальник школи, полковник Олександр Годило-Годлевський і більшість старшинського та викладацького складу були люди російськомовні, хоч і служили в Армії УНР ледь не з перших днів її існування. Врешті значний відсоток випускників цієї школи згодом повернувся на батьківщину — до Радянської України.