Москва Ординська. Книга друга

Тому Османська імперія дала наказ своїм сателітам — Москві та Криму завдати удару по Європі на півночі. Відволікти увагу від Османської імперії на певний час. Оскільки Новгородська республіка на 1471 рік була найбільше ослаблена чумою 1466–1468 року, а до 1360–х років сплачувала данину Золотій Орді, то Москва, Казань та Касимов забажали знову отримувати з Новгорода данину. Звичайно, Новгород категорично відмовився сплачувати данину та виконувати інші принизливі вимоги.

Ось тоді Москва зі своїми союзниками — Касимовим і Казанню та слов’янським Псковом завдали страшного, нищівного удару по Новгородській республіці. Поки що не смертельного. Зверніть увагу, цей удар християнської Московії по християнському Новгороду Москва наносила в союзі з мусульманськими державами — Казанським та Касимовським ханствами. І нічого в цьому не було б дивного, якби сьогоднішня Московська церква не вела розмови про свою канонічність та споконвічну добропорядність.

Колись же треба перестати брехати людям — і своїм, і чужим! І ще на одну передумову походу Москви на Новгород хочу звернути нашу увагу: знищення новгородців та крадіж їхнього майна благословила Московська православна церква.

І це теж історична правда. Слухаємо: «Иоанн, следуя обыкновению, раздавал милостыню и молился над гробами Святых Угодников и предков своих, наконец, приняв благослование от Митрополита и Епископов, сел на коня и повел главное войско из столицы. С ним находились все князья, Бояре, Дворяне Московские и Татарский Царевич Данияр, сын Касимов… Началось страшное опустошение. С одной стороны Воевода Холмский и рать Великокняжеская, с другой Псковитяне, вступив в землю Новогородскую, истребляли все огнем и мечом. Дым, пламя, кровавые реки, стон и вопль от Востока и Запада неслися к берегам Ильменя. Москвитяне изъявляли остервенение неописанное… Не было пощады ни бедным земледельцам, ни женщинам… Новогородский Летописец говорит, что соотечественники его бились мужественно и принудили Москвитян отступить, но что конница Татарская, быв в засаде, нечаянным нападением расстроила первых и решила дело… Гонимые, истребляемые победителем, утомив коней, бросались в воду, в тину болотную, не находили пути в лесах своих, тонули или умирали от ран… На пространстве двенадцати верст полки Великокняжеские гнали их, убили 12000 человек, взяли 1700 пленников… С какою радостию Великий Князь слушал весть о победе… Холмский уже нигде не видал неприятельской рати и мог свободно опустошать села до самой Наровы или Немецких пределов» [18, т. VI, с. 234–236].

М. М. Карамзін, переповідаючи московські вигадки про «доблесних россиян», жодним словом де обмовився, що всі «московиты — русские» були фінами чи прийшлими татарами, які прийняли християнську віру московського штибу.

Вихрещені у московську православну віру татарські князі були настільки жорстокими і деспотичними, що, навіть, дивували своїми вчинками мусульманських татарських князів. Зрадивши свою попередню віру, Іван III не став запопадливим християнином. Він вважав, що в цьому світі йому дозволено будь–що. Мораль аристократа була йому незнайома. «Великий князь… прибыл в Русу и явил пример строгости, велел отрубить головы знатнейшим пленникам… других послал в Коломну, окованных цепями…» [18, т. VI, с. 236].

Цей московит–татарин Якуб, він же — Іван III, був надзвичайно підступною і жорстокою люд иною, послухаємо російського історика М. І. Шишкіна (XIX століття):

«…Около 1483 года… Приехал в… (Московію. — В. Б.) немецкий доктор Антон. Первоначально Антон был в славе и почете у великого князя, но потом он взялся лечить Даниярова (Касимовський хан. — В. Б.) князя Кара–Хаджу… (але той помер. — В. Б.). Великий князь выдал врача сыну Кара–Хаджи, который, достаточно измучив его, отпустил на откуп… Между тем, по настоянию великого князя, татары зарезали несчастного Антона под мостом на льду реки Москвы» [96, с. 10–11].

Ось такий підлий та мстивий московський князь. І ще одне: у 1483 році татари почувалися у Москві, як у Касимові чи Казані.

Згадка про Касимовського хана не випадкова: саме він очолював татарське військо свого та Казанського ханств. Послухаємо М. І. Шишкіна:

«Даньяр упоминается в 1471 году по поводу похода великого князя Московского на Новгород. Данияр принимал участие в походе со всеми своими царевичами, князьями, казаками. Во время этой войны Даньяр со своими… татарами отличался в битве при реке Шелони 14 июля… [96, с. 9].

Російські першоджерела замовчують участь у поході на Новгород 1471 року казанських татарів. Та слід пам’ятати: усі сутички Івана III з Казанню 1465–1470 років відбувалися за повернення Казанського ханства до єдиної Улу–Мухаммедової родини. Оскільки Якуб (Іван III) у ті роки був старійшиною роду, то й мав очолювати союз трьох ханств. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Многочисленная рать… подступила к Казани… и принудили Ибрагима заключить мир на всей воле Государя Московского: то есть исполнить все его требования» [18, т. VI, с. 226–227].

І ще одне пояснення: аби не згадувати постійно про співучасть у московських походах татарів, які були головною складовою силою тих походів. Московська історична наука замінила слово «татари» словом «козаки». Ми уже наводили свідчення з цього приводу про вигаданих «рязанських козаків».

Знаменитий М. М. Карамзін навіть вихвалявся цим брехливим терміном: «Заметим, что летописи времен Василия Темного (Улу–Мухаммеда. — В. Б.) в 1444 году упоминают о Козаках Рязанских, особенном легком войске, славном в новейшие времена. Итак Козаки были не в одной Украине, где имя их сделалось известно по Истории около 1517 года, но вероятно, что оно в России древнее Батыева нашествия… Вероятно, что пример Украинских Казаков, всегда вооруженных и готовых встретить неприятеля, дал мысль и северным городам нашим составить подобное земское войско» [18, т. VI, с. 205–206].

Московська історія навіть «татарів» назвала «козаками», аби хоч таким чином приховати їхню участь у житті Московського князівства.

М. М. Карамзін змушений був визнати, що московити називали «козаками» татарів Великої Орди, Ногайської Орди, Астраханського і Касимовського ханств та інши. І тут дивуватися не варто. Скрізь, де в московській історіографії часів XV і XVI століть зустрічаємо слово «козаки», його треба замінити на слово «татари».

Повернемось до походу Якуба (Івана III) на Новгород у 1471 році. Дивує, що Литовсько–Руське князівство не надало допомоги Новгородській республіці, яка була під його протекторатом. Та цьому є пояснення, навіть у М. М. Карамзіна:

«Они (новгородці. — В. Б.) надеялись на Казимира и с нетерпением ждали вестей от своего Посла, отправленного к нему через Ливонию, с усильным требованием, чтобы Король (одночасно і Великий Литовський князь. — В. Б.) спешил защитить их, но сей Посол возвратился и с горестию объявил, что Магистр Ордена (Лівонського. — В. Б.) не пустил его в Литву» [18, т. VI, с. 237].

Москва заздалегідь готувала удар по Новгороду: перечекала «новгородську чуму 1466–1468» років, яка значно послабила республіку; домовилась про допомогу з католицьким Лівонським Орденом і спільні дії з Псковом; та, головне, дочекалась, коли Польща разом із Великим Литовсько–Руським князівством були втягнуті у виснажливу війну з Угорщиною. Московія, як завжди, діяла надзвичайно хитро і підступно.

Послухаємо польського історика: «Року 1472… Цього року Казимир, прагнучи помститись Матіашу (королю Угорщини. — В. Б.)… зібрав проти нього велике військо з литовців, татар і поляків, котрих було, як пишуть, до 40000, рушив з цим військом через Мстов, Кшеніце аж до Сілезії, бо там Матіаш у поході захопив Ключборкі Бичину… (і) пішов на Вроцлав…» [164, с. 151].

Польща та Литва були втягнуті у тяжке протистояння з королівською Угорщиною на кілька років (1471–1473), тож допомогти Новгороду не мали змоги. Цим і користувалась Московія з Касимовим та Казанню. Але звернімо увагу: Москва у 1471 році ще боялася Великого Литовсько–Руського князівства, бо кримський хан Менглі–Гірей, батько якого Хаджі–Гірей посів Кримське ханство за допомогою Великого князя Литовсько–Руського князівства в 1443 році, підтримував союзні стосунки з Литвою. Тому Москва у 1471 році, зруйнувавши все, не стала чіпати саме місто Новгород, а обмежилась лише: «…платить Государям Московским черную, или народную, дань, также и Митрополиту судную пошлину, клялися ставить своих Архиепископов только в Москве» [18, т. VI, с. 23].