Украiна та Росiя. Як брати горщики побили

Українські діячі, такі як М. Драгоманов та В. Антонович, сприйняли захоплення української освіченої молоді ідеями народницького соціалізму негативно, адже народницький рух сприяв відпливу потенційно цінних кадрів з українського руху, а також провокував репресії царського уряду щодо українських діячів. Окрім того, для Антоновича була неприйнятною тактикою терору, котру проповідували нігілісти. Він твердив, що українофіли на відміну від революціонерів–народників хочуть дати народові в руки не ніж чи сокиру, а освіту. Проте читач уже знає, що імперський уряд сприймав ці намагання не менш стурбовано, ніж народницькі теракти. Приводом для нової хвилі боротьби з українським сепаратизмом стали дії самих українських діячів. Як не прикро, одначе в популярній літературі рідко висвітлюється передісторія найповнішої, найганебнішої заборони на українську культуру — Емського указу, хоча сам указ завжди згадують як один із ключових моментів у відносинах українців та Російської імперії в другій половині XIX століття. Подальший виклад історії розробки та прийняття Емського указу ми подаємо за матеріалами досліджень сучасного російського історика Олексія Міллера.

Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів (котрий існував навколо занепалого 1863 року через брак коштів журналу «Основа») та загальне посилення режиму після польського повстання 1863 року спричинили, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870–х років, збігаючись із загальноімпер- ським суспільним пожвавленням, власне, становлячи один з його складників. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, перший ректор Київського університету, котрий запропонував проект організації «Київського товариства історії і старовини слов'яно–руської», і Михайло Юзефович, який був одним із членів–засновників Південно–Західного відділу Російського Імператорського географічного товариства та головою Київської археографічної комісії. Саме Юзефович, колишній приятель Драгоманова, Антоновича й Павла Чубинського, видатного етнографа і громадського діяча (сьогодні відомого широкій публіці здебільшого як автор слів українського гімну), значною мірою спричиниться до появи Емського указу. Вже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно–Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал–губернатора О. Дондукова–Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду. Його заступником став П. Чубинський, ділові якості котрого генерал–губернатор поважав, попри те, що 1863 року Чубинського відправляли на заслання через українофільство. Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської так званої «Старої громади», між ними Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, археолог та антрополог Федір Вовк, відомий композитор Микола Лисенко, спеціаліст зі статистики Олександр Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність — у його «Записках» публікувалося чимало історико–етнографічних та філологічних праць на українську тематику, думи й пісні бандуриста О. Вересая, матеріали Г. Купчанка про Буковину, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка (брата Панаса Мирного), збірник історичних пісень

В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-1875) тощо. Заходами Товариства було підготовано видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-1880). У березні 1874 року Товариство здійснило перепис населення Києва, результати та аналіз якого були опубліковані 1875 року, а в серпні 1874 з ініціативи Товариства відбувся Третій Археологічний з'їзд у Києві. Київські вчені–українофіли впенено вийшли на міжнародну арену — в березні 1875 року Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Проте вже 1874 року проти керівництва Товариства почалося цькування з боку російської правої преси, котра обвинувала його учасників у «політичному українофільстві» та «неблагонадійності». Після вибору (у травні 1875) Володимира Антоновича на посаду голови і Павла Чубинського на його заступника ці переслідування посилилися. Як з'ясувалося згодом, першу скрипку в цій історії грав ніхто інший як ображений Юзефович. У серпні 1875 року він написав великий лист–донос на своїх колег–українофілів начальникові Третього відділення і шефу жандармів генерал–ад'ютанту О. Потапову. Отримавши лист, Потапов підписав такий цікавий документ: «Государь император ввиду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер–прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической [помилка жандармського генерала, мало бути Археографічної, тобто такої, що займається пошуком і дослідженням старовинних документів. — Д. Ж.] Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса». Шеф жандармів, очевидно, цілком поділяв погляди свого кореспондента і, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра фактично мала взятися за «розслідування українофільства». Українськими справами в Російській імперії мали зайнятися «експерти». Протягом вересня 1875 року двоє експертів (перший анонімний, другий — Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні.

Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалась із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не розмовляла літературною французькою мовою. У записці підкреслювалося, що нефранкомовні мешканці Франції «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13–ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени». Далі розглядалася роль Малоросії в російсько-польському конфлікті, зокрема зазначалося, що Росія здобула перевагу над Польщею «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту».

Чільний акцент у записці було зроблено на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі. У кінці записки сформульовано низку рекомендацій щодо обмеження видання книжок для народу українською мовою та заборони їх імпорту з-за кордону. Ці рекомендації згодом будуть ураховані.

Друга записка була підготовлена Михайлом Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, що у серпні він надсилав жандармам. М. Юзефович акцентує на концепції триєдиної російської нації (про неї вже йшлося вище). Свою записку він починає історичним екскурсом, у якому доводить, що «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как райдужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем, служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила». Українофільство Юзефович характеризує як «результат австро–польської інтриги». Метою, наприклад, історичних праць Миколи Костомарова, на думку Юзефовича, є «підірвати у Малоросіян співчуття до Російської Держави шляхом приниженням і зганьблення її історії». Схоже, малися на увазі спроби Костомарова критично підійти до трактування д жерел з історії Росії, зокрема його намагання розвінчати деякі міцно вкорінені традиційні російські історичні міфи — про Івана Сусаніна тощо. Далі наставала черга молодих українофілів — головною мішенню служила Київська «Стара громада» як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися найчорнішими фарбами, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд іще дужче, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі» — процитуймо в оригіналі: «старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины». Проте пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли — єдиним, хто повідомив про більш–менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його донесенні розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості. Лободовський безкоштовно роздавав селянам українські книжки, котрі (154 примірники) були у тих селян жандармами відібрані. Список конфіскованих книг, більшість яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголів- ського «Тараса Бульби», у якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович.