Бiй пiд Крутами. 1918

Громадянська війна супроводжувалася широким втручанням низки іноземних країн у внутрішні справи Росії. Саме іноземні держави часто підтримували національно-визвольний рух у певних регіонах, використовуючи прагнення народів колишньої імперії до незалежності з метою поширення на них свого впливу. А якщо згадати той факт, що початок громадянської війни у Росії збігся з продовженням Першої світової війни, стає зрозумілим, що кількість країн, які хотіли здобути власні дивіденди з політичної нестабільності у Росії, була чимала. Це, зокрема, Австро-Угорська імперія і Німеччина, Османська імперія та Британія зі своїми численними домініонами. Здійснювали військову інтервенцію на територію колишньої Російської імперії Італія і Греція, Сербія і Румунія, навіть Японія і Китай намагались покращити своє міжнародне становище за рахунок охопленої революцією Росії.

Що ж до українських теренів, тут теж не обійшлось без втручання іноземних військ, у першу чергу німецьких. Використовуючи прагнення українців побудувати власну державу, ослаблена війною Німеччина поспішила скористатися із сприятливих обставин.

Раніше ми розглядали ситуацію у Російській імперії напередодні початку Першої світової війни, тож спробуємо тепер проаналізувати становище, яке склалось того часу в Україні. І хоча Україну меншою мірою, аніж російські губернії імперії, торкнулись сумнозвісні події часів Столипіна, котрі вирізнялись доволі жорстокими репресіями проти селянського руху, початок нової війни був болісним для українців. На думку багатьох істориків, для українських народів Російської і Австро-Угорської імперій ця кривава бійня пройшлася, «як ножем по серцю», примушуючи представників одного народу вбивати одне одного в арміях ворогуючих держав. І якщо на початку війни ареною бойовищ були головним чином Галичина, Буковина і Прикарпаття, то станом на лютий 1917 року Київ і частина Центральної України теж стали прифронтовими місцевостями. Що ж стосується західних регіонів, тут узагалі справи йшли вкрай погано. Боротьба за Львів і Тернопіль перетворила Галичину на театр кровопролитних бойових дій – від Брусиловського прориву влітку 1916 року до Луцького «мішка». З почуттям приреченості йшли українці до війська, чітко усвідомлюючи, що Україна менше за інших зацікавлена у подальшому веденні війни.

Царська Росія прагнула взяти під свій контроль Галичину, яка ще від половини XVIII сторіччя перебувала під владою Австро-Угорщини. При цьому на пріоритети самих українців, само собою, не зверталось жодної уваги. У контексті такого твердження є надзвичайно цікавим один документ, що його царська влада випустила, намагаючись привернути до себе західних українців.

Знаючи настрої української частини населення Галичини і виходячи з «історичних прав Росії на Галичину як відторгнуту раніше частину Київської Держави», головнокомандувач російської армії, великий князь Микола Миколайович 18 серпня 1914 року випустив звернення до населення Галичини:

Зречення царем Миколою II престолу стало для України саме тим сигналом, на який вона очікувала багато років – події весни 1917 року, нарешті, пробудили серед українських політиків бажання боротися за українську автономію. Першою звісткою про революцію у Петрограді була телеграма члена Державної Думи Бубликова, послана в Україну по «лінії шляхів сполучення», а простіше кажучи, залізницею. У телеграмі повідомлялось про падіння самодержавства і містився заклик зберігати спокій і порядок. Але жодних інших офіційних повідомлень не було, і ще цілих три дні Київ і вся Україна перебували в полоні різного роду чуток. Тільки після рішення головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Брусилова командувач Київського військового округу Ходорович дозволив газетам надрукувати повідомлення про події в столиці. Київ, а згодом і решта України дізналися про Лютневу революцію.

Придушена на час війни політична діяльність усіляких, спрямованих на здобуття автономії нелегальних організацій і партій відразу ж відродилася і «закипіла», у прямому і переносному сенсі. Про створення нової незалежної держави тоді, тобто ранньою весною 1917 року, мова ще не велась. Але досить скоро самостійницькі настрої в Україні почали зростати. Як наголошував відомий політичний діяч часів УНР Ісак Мазепа, марксист і автономіст одночасно, перед війною в Україні «майже не було помітно проявів якого-небудь широкого, масового національного руху, коли… ледве блимав маленький вогник політичної активної української інтелігенції». Самі тільки назви партій говорять про різноманіття течій та їхніх лідерів: Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Радикально-демократична українська партія, Революційна українська партія, Товариство українських поступовців, Союз визволення України (останній існував як у російській, так і в Австро-Угорській імперіях), Народна соціалістична партія, Українська партія есерів та багато інших…

Після отримання повідомлення про революцію у Петрограді 3 березня 1917 року за юліанським календарем у Київській міській думі зібралися представники громадських організацій і партій. У ході засідання вони обрали виконавчий комітет, який складався з дванадцяти представників різних політичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всіх революційних партій і організацій сподівались використати свій шанс, адже з падінням царського уряду вони дістали можливість виступати легально і брати участь у громадському та політичному житті. Виконавчий комітет, поповнений згодом численними коаліціями, протягом перших трьох місяців після початку Лютневої революції фактично був вищою владою в Києві й передав її лише створеній пізніше Українській Центральній Раді. Подібним чином розвивалась ситуація і в інших регіонах України. Усюди створені виконавчі комітети

(губернські, крайові, територіальні) на місцях очікували на розвиток подій у столиці, тобто у Петрограді. У Києві в цей період, названий істориками періодом «тимчасового безвладдя», ініціативу в свої руки взяло Товариство українських поступовців. Щоб не створювати прецедент «партійно-політичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирішено ввести представників від соціал-демократів, українських соціал-революціонерів, українців-військових, українців-робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, повпредів від різних товариств і навіть гуртків «любителів України». Буквально за кілька днів товариства і гуртки «перейменували» себе в політичні партії, створюючи, таким чином, низку нових українських організацій, кожна з котрих отримувала для свого представника місце в Центральній Раді. Це призвело до того, що «обліковий склад» Ради зростав день у день, і, таким чином, завдяки постійному її поповненню, кількість членів Ради швидко збільшилася до шести сотень, як про це повідомляла сама Рада.