Украiна та Росiя. Як брати горщики побили

Очевидно, пошуки в Московській державі терміна на позначення східних слов'ян, що мешкали на території Речі Посполитої, були непростими і спричинили спочатку появу терміна «білорусці». Надамо слово сучасному російському дослідникові проблеми Борису Флорі: «Поява в російських джерелах першої половини XVII століття таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу». Зауважмо —при всій схожості східнослов'янських мов листи і грамоти, писані «білоруською» мовою, в Москві не розуміли і були змушені перекладати.

Цікаво, що по різні боки московсько–литовського кордону в поняття «Біла Русь» вкладали зовсім різний етногеографічний зміст — європейці (зокрема, італійці) інколи використовували цю назву саме щодо Північно–Східної Русі (!), нарівні з терміном «Велика Русь» та «Московія». На початку

XVI століття польські й литовські джерела називають «Білою Руссю» вже землі навколо Полоцька, Вітебська, Орші та Могильова (сучасна Східна Білорусь).

Аякже називали себе самі північно–східні сусіди українців? До XV століття вони найчастіше теж називали свою землю просто «Руссю», без жодних епітетів. Згодом починає вживатися термін «Велика Русь», який у XVI столітті закріплюється й починає виходити за межі земель, підвладних цареві. Він уживається, зокрема, вже згаданим Іваном Вишенським, а в грудні 1622 року український православний ієрарх Ісайя Копинський звертається до батька царя Михайла, патріарха Філарета (Федора Романова) як до «преосвященного патріарха Великої та Малої Росії і до останніх Великого Океану» (вочевидь, гучний титул ще аж ніяк не означав жодну реальну владу патріарха над усіма «руськими» єпархіями). Назви «Велика Росія» та «Мала Росія» активно вживали Захарія Копистенський і Памво Беринда (останній називав мешканців Московського царства цікавим терміном «великоросії»). Водночас інші сусіди називали росіян по–різному (навіть терміном «Чорна Русь» — як це робив італієць Алессандро Гваньїні, який твердив, що «Русь є троїстою — перша Біла, друга — Чорна, третя — Червона. Біла знаходиться біля Києва, Мозера, Мстиславля, Вітебська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі й віддавна належить Великому князівству Литовському. Чорна знаходиться в Московській землі біля Білозера і далі в Азію. Червона знаходиться біля гір, які називаються Бескиди і нею править польський король [Червона Русь — Галичина. — Д. Ж.]»), але найчастіше московитами, що з якогось моменту стало досить неприємним для самих носіїв цієї назви. Французький найманець на службі у московських царів доби Смутного часу, Жак Маржерет, очевидно, зі слів самих росіян записав, що їх стали називати московитами за назвою їхнього головного міста, а це, мовляв, так само безглуздо, як називати французів парижанами. «Отже помилково називати їх московітами, а не росіянами, як це робимо не тільки ми, а й їхні найближчі сусіди». Терміни «Росія» та «Велика Росія» («Велика Русь») утверджувалися непросто, і певний час на європейських географічних картах панувала плутанина з цими поняттями — тут можна було зустріти і Білу Русь (підкреслюємо — не там, де сьогодні розташовується Білорусія!), і Велику Русь, і Московію. 1672 року швейцарець Йоганн Якоб Гофман, знавець історії, географії та філології, спокійно підсумовував: «країна московітів зараз називається Велика Русь», хоча навіть у XVIII столітті Петро І буде затверджувати «Росію» як офіційну назву своєї держави (з 1721 року вона стане Російською імперією). Парадоксально, але назву «Московія», похідну від цілком офіційного «царствующий град Москва», «Велике князівство Московське», із часом самі ж росіяни почнуть сприймати практично як образливу, якщо її вживатимуть іноземці, — разюча паралель до історії терміна «Мала Росія» в українському слововжитку, але значно пізніших часів (кінця XIX-XX століть).

Утім, ми забігли дещо наперед. Середина XVII століття стала багато в чому визначальною епохою для «життя» обох термінів, що розглядаються у цьому розділі. У ході Хмельниччини термін «Мала Русь» постійно фігурував у московських документах—звітах про зустрічі з Богданом Хмельницьким і його оточенням. «Да он же де, писарь [Виговський. — Д. Ж.], служа великому государю и желая всякого добра, говорит, чтоб и про то великому государю его царского величества ведомо было, что великий государь его царское величество конечно всю Малую Русь, их, православных християн, принять ныне изволил» — писав піддячий Григорій Богданов, повернувшись до Москви 7 серпня 1651 року. Вживав Богдан Хмельницький термін «Мала Русь» і на переговорах із назаретським митрополитом Григорієм. У листах до царя Олексія Михайловича від 1650— 1651 років, київський митрополит Сильвестр Косов (аж ніяк не прибічник ідеї приєднання до російської церковної структури) титулував себе «митрополитом Київським і всія Малия Русі».

У переговорах московських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним із Богданом Хмельницьким й Іваном Виговським, які передували Переяславу, останні виступають від імені Малої Русі як держави і постійно вживають у своїх промовах цю назву. Бутурлін писав до Москви: «Да гетман и писарь Иван Виговский говорили: милость де божия над нами, яко же древле при великом князе Владимире, же й ныне сродник, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Русии самодержец призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостию своєю». Як вважає відомий український історик Петро Толочко, «з усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави "Мала Русь" була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж XIV-XVII століть: спершу стосувалася Галицько–Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно–козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі. В контексті цієї державно–правової опозиційності стає зрозумілою увага до титулатури. Сильвестр Косів називає себе в одному випадку "митрополитом Київським і Галицьким і всієї Росії", в іншому — "митрополитом Київським і всія Малая Росії", Богдан Хмельницький в листі до патріарха Никона від 9 серпня 1653 року, незважаючи на офіційний титул ієрарха "всія Русії", називає його "патриарх царствующего града Москвы и всеа Великиа России". Аналогічно титулував Московського патріарха гетьман і в наступних листах, чим фактично не визнавав його всеруські духовні повноваження».

Зауважмо, що офіційною назвою держави, створеної Хмельницьким і успадкованої іншими гетьманами, було Військо Запорозьке, а «Мала Русь», «Україна козацької Русі», «Малоросійська Україна» та ін., що їх активно вживали автори другої половини століття, були назвами території, на якій ця своєрідна військова держава розміщувалася. Точне значення цих термінів не раз змінювалося (так, у XVII столітті Сіверщина нерідко не вважалася за частину «Малої Русі»), аж поки наприкінці існування Лівобережної козацької держави (Гетьманщини) назва «Мала Русь» не закріпилася саме за козацьким Лівобережжям, його десятьма військово–адміністративними одиницями — полками (Гадяцьким, Київським, Лубенським, Миргородським, Ніжинським, Переяславським, Полтавським, Прилуцьким, Стародубським, Чернігівським). Ця територія (тотожна, як уважали в Москві, давнім Київському та Чернігівському князівствам — про Переяславське, що розміщувалося майже на тій самій території, в XVII столітті вже, схоже, геть забули), котра після всіх подій доби Руїни все ж таки утримала свої автономні права під російською протекцією і дала право російському цареві йменувати себе «великим государем царем и великим князем… Великия и Малая России самодержцем» (уперше такий титул ужив Олексій Михайлович у лютому 1654 року, згодом він розширився до «и Белмя России», що підкреслювало роль царя як «збирача руських земель» та його претензії на землі Великого князівства Литовського).