Москва Ординська. Книга друга

Надзвичайно дружніми були стосунки Тохтамиша з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, вони разом у 1397–1399 роках кілька разів ходили військовими походами на ворогів хана — Тимур–Кутлука та Едігея. Союз Вітовта з Тохтамишем не закінчився 1399 роком. Є давнє джерело — спогади іспанця Клавіхо «Дневник путешествия ко двору Тимура в Самарканд в 1403–1406 гг.», де він пише: «Тохтамыш, император татарский и Тимурбек помирились и стали вместе стараться обмануть этого Эдигея» [14, с. 181].

Тобто на 1403 рік у хана Тохтамиша існували воєнні договори як із Вітовтом, так із Тимуром, проти головних ворогів: Едігея та його роду — мангитів.

Звичайно, Едігей ніяких військових походів проти Тохтамиша у 1400–1405 роках вчинити не міг. Бо за його улусом, а це більша частина сучасного західного та північного Казахстану, дуже пильно стежив емір Тамерлан із Самарканда.

А Тимур–Кутлука у 1400 році не стало. Напевно, був знищений. Є всі підстави вважати, що у 1400–1406 роках Великим ханом Золотої Орди був Тохтамиш. Клавіхо жодним словом не обмовився про інших «татарських імператорів», окрім Тохтамиша та його ворога — «мангитського еміра Едігея». Тому й наніс Едігей свій підступний удар Тохтамишу та Москві тільки чи 1407, чи 1408 року, після смерті Тимура. Бо іспанець Клавіхо у своєму «Дневнике…» ні про смерть Тохтамиша, ні про похід Едігея на Золоту Орду в 1406 році не знав. Це треба мати на увазі.

Варто також пам’ятати, що один із синів Тохтамиша був одружений з донькою Вітовта. Напевне той, який отримав у спадок від Тохтамиша Московське князівство. Звичайно, Вітовт не міг віддати заміж доньку за мусульманина, тож обоє, і син Тохтамиша, і донька Вітовта одночасно прийняли православну віру.

Всі ці твердження можна перевірити. Хан Тохтамиш був 1355–1360 року народження. Не будемо з цього приводу наводити цитат. У кого є бажання, може звернутися до книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінки 138–139.

Від старшої дружини Тавлін–беку у Тохтамиша до 1387 року народилося «шестеро дітей» — із них п’ятеро синів і донька. Ось їх тюркські імена: Жалал–ад–дін (Зелені–Салтан), Кепек, Керим–Берди, Жабар–Берди, Кадир–Берди, Жаніка (донька).

На час смерті Тохтамиша, усі його сини від старшої дружини, які мали право, наслідування царського трону в Золотій Орді, були дорослими. Наймолодший із них Кадир–Берди на 1408 рік досяг 20 років.

У 1413–1414 роках (за московськими офіційними джерелами — у 1412 році) у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував з візитом французький лицар Гільбер де–Ланноа. Він засвідчив: «Из Трок я приехал в. одно селение и замок, называемый Позурь, лежащий на реке Маммель (Неман), которая есть очень большая река; этот замок очень велик, весь из дерева и земли и укреплен самым положением своим; одной стороной на очень обрывистой горе, другой стороной расположен на ровной земле. И там в этом замке я нашел герцога Витовта, князя Литвы, его жену и дочь, жену… (князя. — В. Б.) Московского и дочь его дочери» [147, с. 30].

Київський професор Ємельянов переконливо пояснив чому відвідини Гільбера де–Ланноа відбулися саме в 1413–1414 роках: у 1412 році лицар Л анноа перебував у Парижі, а до Пруссії вирушив тільки навесні 1413 року, коли приймав участь у прусському поході на поляків.

Одночасно польський хроніст Длугош засвідчив перебування доньки Вітовта Анни у Литві в 1412 році. Що свідчить про її постійне проживання у Литві, при батькові під час смути в Золотій Орді (1412–1416 роки), коли із п’ятьох синів Тохтамиша четверо старших загинули.

Зятем Великого князя Вітовта, напевне, був молодший син хана Тохтамиша. І саме його син, що народився у 1412–1416 роках, у Литві, згодом посів Московський великокнязівський стіл з іменем — Василь II, або Василь Темний.

Цікаво зазначити, що під час других відвідин Великого Литовсько–Руського князя Вітовта, уже в якості посла королів Англії та Франції у 1421 році, Гільбер де–Ланноа зустрічався за великокнязівським столом з його зятем — «татарським князем».

Послухаємо: «Оттуда я (отправился и) поехал в один русский город, по имени Бельц, к княжне Мазовецкой, которая оказала мне почести и прислала в мой отель много разного рода жизненных припасов. Она была сестра короля Польского. Я проехал через Нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду (Витовту. — В. Б.), великому князю и государю Литовскому, которого я нашел в Каменце (Білоруському. — В. Б.) на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве)» [147, с. 36].

У спостережливого читача мимоволі мусить виникнути запитання: навіщо у князя Вітовта посеред літа 1421 року зібралися «в большом количестве» князі та лицарі?

Світова історична наука не зафіксувала у 1421 році жодної значної битви русько–литовського війська з військом своїх сусідів. Очевидно, маємо якісь приховані або спотворені історією події та факти. І, можливо, людьми, які описували той час. Оскільки литовські архіви, і так звана «Литовська метрика», викрадена Москвою і захована до таємних сховищ, і на вимоги незалежної держави досі не повернута, то й зрозуміло, що фальшування треба шукати у московській історичній науці. От що знаходимо в «Сборнике летописей»:

«У Тохтамыш–хана был сын по имени Кадыр–Берди, — пишет арабский хроникер Эль–Айни, — который постоянно воевал с Идикой из–за царства. В этом т. е. 822 г. Кадыр–Берди (снова) пошел на Идикеем (Едігея. — В. Б.), а Идикей со своей стороны выступил против него» [15, с. 532].

«Встретились они и произошли между ними бой великий и сражение ожесточенное. С обеих сторон было убито много народу: Кадыр–Берди (сам) был убит во время схватки… Идикей также был поражен множеством ран, и войско его также обратилось в бегство. Идикей бежал, предполагая, что Кадыр–Берди победил. Покрытый ранами, он прибыл в одно (отдаленное) место, спешился там и сказал одному из бывших с ним лиц: “Ступай и разведай в чем дело…”. Тот отправился и, произведя разведку, встретился с одним из эмиров татарских. Это был один из сторонников Тохтамыша–хана… Поведал ему тот человек про дела Идеки, тогда он (эмир Тохтамыша) спросил: “Где он?” Тот

указал ему (путь) и он пришел к нему (Идеки)… Затем он приказал бывшим при нем людям своим напасть на него (Идека) с мечами, и они разрубили его на куски» [15, с. 532–533].

Так загинула людина, яка завдала найстрашніших руйнівних ударів Золотій Орді на рубежі XIV–XV століть. По суті, це була людина, яка зсередини зруйнувала підмурки держави.

Зазначимо: у російській історії зафіксовано й такий факт: «Витовт, заинтересованный в поддержании и сохранении своего престижа в Орде… провозгласил ханом сына Тохтамыша… дал ему саблю, одел ханскую ризу и направил его вместе с Радзивиллом в Орду “со своим войском”. Войско…“добравшись до Волги, врасплох напало на Орду… после ожесточенного боя убило самого… (хана. — В. Б.) и много его людей… Новый хан отправил в Литу с Радзивиллом большие подарки Витовту, выразил свою преданность: (он) остался верным своему слову…» [14, с. 191–192].

Однак російські історики, зокрема професор М. Г. Сафаргалієв, відносять описані факти до 1416 року та приписують їх іншому синові Тохтамиша.

Не будемо сперечатися з російськими істориками. Зазначимо тільки: і в 1421 році Литовський князь Вітовт організував воєнний похід на Золоту Орду.

Отже, два головних висновки з подій 1412–1421 років:

перше: у 1419 чи 1421 році загинув останній син Тохтамиша, Кадир–Берди, який згідно з Яси Чингісхана мав право наслідувати царський трон;

друге: головна заслуга припинення смути у Золотій Орді належить Великому князю Вітовту, військо якого, починаючи з 80–их років XIV століття, підтримувало хана Тохтамиша та його синів у боротьбі проти заколотників.

До влади у Золотій Орді в 1421 році, згідно з російською історіографією, прийшов хан Улу–Мухаммед — син Ічкел–Хасана, двоюрідного брата Тохтамиша, тобто людина з його роду. Хоча російський історик А. К. Марков, досліджуючи монети, карбовані Улу–Мухаммедом, перші з них відносив до 1418–1419 років (за мусульманським літочисленням — до 821 року).