Украiна та Росiя. Як брати горщики побили

Неоднозначними були і наслідки Чигиринських походів для козацької України та Московської держави. Щоб позбавити підтримки «князя сарматського» Юрія Хмельницького (див. вище), Самойлович удався до випробуваної ним 1674 року тактики — насильницьких згонів населення з правого на лівий берег Дніпра (так, 1679 року цією малопопулярною акцією, так званим «великим згоном», керували гетьманич Семен Самойлович і царський генерал Григорій Косагов). Узимку понад 20 тисяч родин перегнали з майном і худобою на Лівобережжя, знищивши їхні помешкання. Легко собі уявити, як нещасні «задніпрянці» сприйняли такі дії «гетьмана–соборника» та його російських протекторів. Спроба розселити мешканців правобережних міст на Слобожанщині провалилася через спротив Москви — царські урядовці боялись поширення гетьманської влади на цей регіон, котрий, маючи певну автономію, все ж напряму підпорядковувався Московській державі (у цих діях Самойловича деякі українські історики- державники не без певних підстав добачають тенденцію до об'єднання всіх українських козацьких автономій; згодом цей курс продовжить І. Мазепа).

Важливим етапом у долі козацької України стало перемир'я між Москвою і Стамбулом — Бахчисарайський мир 1681 року, що, на відміну від більшості мирних угод, які підписували різноманітні протектори козацької України, був підготовлений цілком «прозоро» для української козацької дипломатії (цар підкреслено продемонстрував повагу до своїх українських підданих). Кордоном між державами ставав Дніпро, на Правобережжі розпочалось повторне заселення краю українцями за закликами молдавського господаря Іона Дуки. Самойлович марно намагався не допустити втеч колись зігнаних ним правобережців і навіть його власних козаків і селян на правий берег, де їм обіцяли великі податкові пільги — Правобережжя навдивовижу хутко заселялося знову, невдовзі там відновились обмежені козацькі автономії під польським і татарським протекторатом.

Як не дивно, долю козацької України на багато років наперед було вирішено… в битві під Віднем

1683 року, де війська польського короля Яна Собесь- кого розгромили турків. Ця подія, а також перемоги над татарами українських козаків, що перебували на польській службі, спричинили реанімацію інтересу Москви до проектів відвоювання не просто частини козацьких земель, а навіть завоювання Криму й усього Північного Причорномор'я. Гетьман Самойлович не радив російському дипломатові Українцеву укладати угоди з Річчю Посполитою, чиї дипломати намагалися втягнути Москву до антитурецької Священної ліги, — гетьман чудово розумів, що за умов міцного миру і союзу Москви та Варшави про Правобережжя йому доведеться забути.

1685 року сталася подія, яку не дуже люблять згадувати всі прихильники образу гетьмана Самойловича — «свідомого українського державника». І справді — зовсім не «царський підніжок» Брюховецький, а «державник» Самойлович довів до кінця справу підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату, фактично промінявши згоду царських урядовців на обрання свого свата князя Гедеона Четвертинського київським митрополитом на офіційне підпорядкування Київсько–Галицької православної митрополії московському патріархові (подія, значення котрої в церковному житті України важко переоцінити). Висвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі у присутності найвищого духовенства і малолітніх царів Івана та Петра. Згоду на зазначене перепідпорядкування Київсько–Галицької митрополії дав і офіційний зверхник Києва, патріарх Константинопольський Діонісій. Цю справу було вирішено за допомогою безвідмовної російської валюти — соболів, і прямого тиску на патріарха з боку османського великого візиря. Такою була ціна «канонічних» рішень православних патріархів XVII століття.

Усупереч порадам українського гетьмана 21 квітня 1686 року російські дипломати все ж уклали так званий «вічний мир» між Москвою і Варшавою. Самойлович, пригнічений цим рішенням, навіть не віддав традиційного наказу дзвонити в церковні дзвони з нагоди миру (як це було, наприклад, 1681 року) — пізніше цей сміливий вчинок йому ще пригадають… Більше того — гетьман наважився відверто критикувати дії царських дипломатів у присутності окольничого Леонтія Неплюєва, а в колі старшин узагалі твердив, що Москва «купила собі лиха за свої ж гроші», з сумом усвідомлюючи крах власної політики, спрямованої на приєднання Правобережжя. Вже немолодому, хворому гетьманові доводилося переорієнтовуватись виключно на потенційно теж не безвиграшний, але вельми небезпечний (з низки причин) «чорноморський» зовнішньополітичний напрям (який коротко можна сформулювати так: з Москвою і Варшавою проти Стамбула й Бахчисарая).

Немов передчуваючи особисту катастрофу, Іван Самойлович усіляко намагався уникнути нової війни з османами і татарами. Проте навіть розумні поради гетьмана вирушити в широко розрекламований Кримський похід якомога раніше навесні 1687 року російський головнокомандувач Василь Голіцин не прийняв — гігантська військова машина його держави працювала надто повільно, і 150–тисячне українсько–російське військо змогло вирушити в похід південноукраїнськими степами аж у травні 1687 року. Наслідок походу добре відомий: величезній масі військ не вдалося хоча б прорватись у Крим, зазнавши цілковитої невдачі на далеких підступах до Перекопа. Можна довго сперечатися, що зупинило Голіцина і Самойловича — море вогню від підпаленого татарами степу, брак продовольства, фуражу і води чи та сама обережність, що колись далася взнаки під Чигирином, — але похід довелося припинити. Останніми розпорядженнями гетьмана став наказ відрядити на Казикермен кілька полків під командуванням його сина Григорія разом з московським воєводою А. Неплюєвим…

Тим часом Василю Голіцину, фаворитові фактичної правительки Московського царства царівни Софії, був терміново потрібен елементарний «цап–відбувайло» за погано спланований і ще гірше проведений похід, який мав закінчитися завоюванням Криму, а завершився величезними втратами з нульовим результатом. Інтереси старшини, значну частину котрої вже відверто пригнічувала влада Самойловича брутального під кінець правління, збіглися з бажаннями князя. Результат добре відомий — на ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року, у якій містився фактичний донос із 23 пунктів звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Абсолютно не виправдовуючи морально–етичний бік дій старшини, що вдалась до надзвичайно брудних прийомів, водночас запитаймо себе: чи немає якогось символізму в тому, що гетьман, котрий взяв до рук владу внаслідок відвертої зради свого патрона і старшинського перевороту, точнісінько так її і втратив?

Самойловича звинувачували у співпраці з татарами, всіляких ворожих щодо царських інтересів діях та словах, деспотизмі та (що найголовніше для сучасних українських істориків–державників) приписували йому бажання «утворити з часом в Україні уд ільне князівство» (що насправді не так просто довести, хоча загалом нічого несподіваного в такому твердженні немає). Арешт Самойловича та членів його родини відбувся проти ночі 23 липня 1687 року в таборі на річці Коломак (сьогодні Харківська область), після прибуття з Москви гінця з відповідним розпорядженням. Ставку Самойловича оточили російські полки, після вранішньої молитви гетьмана арештували прямо в похідній церкві та разом із сином Яковом привезли до князя Голіцина, який у присутності козацької старшини оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і про вибори нового гетьмана — ним, як відомо, став Іван Мазепа, участь котрого у змові є безсумнівною, а от роль такого собі «натхненника і організатора» («Володарі гетьманської булави») дотепер залишається під великим питанням.

Подальша доля всієї родини Самойловичів сумна і теж пов'язана з Росією. Гетьмана та його сина Якова було заслано до Тобольська, де Іван Самойлович помер не пізніше від 1690 року. Старшого ж гетьманича, полковника Григорія Самойловича заарештував і банально пограбував його російський «колега», воєвода Леонтій Неплюєв. Узагалі вся ця вкрай брудна історія має небагато аналогів в історії козацької України — адже зрештою Григорія Самойловича було страчено в Севську за сфабрикованими звинуваченнями у зрад і Московській державі, а фактично — з метою «прибрати» небажаного свідка зловживань Неплюєва і його патрона Голіцина. Скарби Самойловича були розподілені між козацькою старшиною та Голіциним — на останнього невдовзі також чекала царська неласка (з волі Петра І) і Сибір.