Москва Ординська. Книга друга

З цього приводу писав і М. М. Карамзін. Та не будемо наводити зайвих цитат.

Другий — мотивація поведінки так званого Дмитрія Донського. Неозброєним оком видно, що той опис вчинено нашвидкуруч. Із Дмитрія Донського після так званої Куликовської битви роблять посьміховисько, яке в Костромських лісах шукає військо. Або ще гірше — подають як звичайного зрадника, який від страху перед Тохтамишем кидає своє переможене «Куликовське» військо і тікає в ліси.

Ми в попередніх розділах уже встановили, що Московського князя Дмитрія у Золотій Орді іменували ханом Сарихозя.

Як кажуть, і брехати треба в міру.

Третій — сама поведінка Московського князя після Тохтамишевого походу 1382 року. Так званий Дмитрій Донський так і не порозумівся з ханом Тохтамишем ні 1382, ні 1383 року, ні пізніше.

Скажіть, будь ласка, а як же він отримував ханські ярлики? Як правив Московським улусом без дозволу хана Тохтамиша, коли всі князі отримували ярлики?

Підібгавши хвоста, мовчить з цього приводу так звана московська історична наука.

Подібних запитань виникає багато, і відповідей у російській науці на них немає. І що цікаво — відповідей шукати не треба.

Похід хана Тохтамиша на зрадників відбувся у 1392 році. І був настільки мотивованим після зради на річці Кундурчі Московського і Рязанського князів–огланів, що й пояснювати нічого не треба.

Цікаво зазначити: у московській історичній науці навіть згадки нема про похід Тохтамиша «до верхів’я» Дону у 1392 році. Хоча у своєму ярлику до Ягайла хан Тохтамиш чітко писав, що всі зрадники потрапили до його рук і знищені.

Хан Золотої Орди діяв надзвичайно обережно. Після відходу Тимура з «волзького острова» його залишили тумени Кунче–оглана, Тимур–Кутлук–оглана та Едігея. Напевно, це сталося з дозволу Тимура після його виходу з «мішка» на лівий берег річки Урал у районі сучасного міста Оренбург. За логікою подій, саме ці тумени йшли в ар’єргарді, прикриваючи відступ, тобто — втечу Тимура.

Знаючи, що в пустелі неможливо напоїти та нагодувати велику військову армаду в 60–80 тисяч людей, які залишилися у Тимура після битви на річці Кундурчі, він свідомо залишив цих Чингісидів із їхніми пошарпаними туменами на правому березі річки Урал. Таким чином він унеможливлював переслідування з боку Тохтамиша і отримував хоч якусь можливість з малими силами повернутись назад.

В той час Тохтамиш вирішив перечекати, зібрати нове військо і, в першу чергу, знищити внутрішніх зрадників — Московського і Мохшинського улусних князів–огланів. Тому і відбувся знаменитий похід особисто хана Тохтамиша на Мохшинський та Московський улуси. І відбувся він саме навесні 1392 року.

Неможливо повірити, що такий похід міг статися цілковито безпідставно в 1382 році, і цього не сталося після зради на річці Кундурчі, тобто в 1392 році.

Та головне в тому, що і в цьому випадку є надзвичайно цікаві свідчення того (1392 року) походу в московських писемних джерелах.

Як свідчить кандидат історичних наук Д. З. Хайретдинов «в самом конце управления Дмитрия Донского (1359–1389) или в начале княжения его сына Василия (1389–1425) стали чеканиться первые московские монеты — из серебра, с изображением воина на одной стороне, и с трехстрочной надписью на татарском языке арабской вязью “Султан Тохтамыш. Да продлится”, — на обороте» [http://www. islam. rf. ru].

Ці монета описував у своїй праці російський археолог П. С. Савельев «Монеты джучидские, джагатайские, джелаиридские и другие, вращавшиеся в Золотой Орде в эпоху Тохтамыша».

Саме у 1392 році хан Тохтамиш, знищивши московського князя–оглана, тримав ставку в Москві та карбував монети. І тут не важливо кого він знищив, чи Дмитрія, так званого Донського, чи його сина Василя. У будь–якому разі рід хана Берке, який пішов з Петра Ординського, у 1392 році на престолі припинив своє існування. Хоча, звичайно, деякі представники залишились живі і претендували на московське ханство.

Автор вважає, що в 1392 році був знищений особисто так званий Дмитрій Донський, бо молодий князь–оглан, присягнувши Тохтамишеві на вірність, не міг йому зрадити впродовж одного–двох років. Та й не став би він одним із головних організаторів зради, як вважав хан Тохтамиш.

Отже, Сарихозя і Дмитрій Донський — одна особа, яка лише по–різному іменувалася в Золотій Орді та в Московії. І, як побачимо, цьому є інші свідчення у російській історії, тільки ми чомусь не звертали на них уваги.

Про карбування монет у Москві розповів у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» Санкт–Петербурзький професор

А.В. Пушкарьов. Він подав більш розлогу характеристику цьому явищу:

«Первая русская (московська. — В. Б.) монета — монета… с именем по–арабски на оборотной стороне султана Тохтамыша… В Твери, Великом Новгороде и Пскове… чекан начинается значительно позже… В Рязани изначально существовала… татарская денежная система» [42].

Зайвий раз отримуємо свідчення, що хан Тохтамиш у 1392 році, знищивши так званого Дмитрія Донського та всіх інших зрадників, на деякий час переніс столицю Золотої Орди до Москви і карбував у ній свої грошові знаки. Тобто він не руйнував Москви, а тримав там із 1392 року свій монетний двір і валютні резерви.

Що цікаво, прапор Москви відтоді мав чорний колір — колір прапора хана Тохтамиша. Саме «Черный флаг… развевается над Московой… [черный только над Москвой; над другими… (золотоордынскими. — В. Б.) городами другие флаги]. Черным был… флаг Тохтамыша» [42].

Кожному зрозуміло, що колір прапора, позначений тамгою хана Тохтамиша, запозичити у великого хана Золотої Орди удільний улусний князь не міг. Навіть князь московський.

Гнилими, неякісними нитками сшили московити свою історію — розповзається від легкого дотику. Та це тема іншої розмови.

Відповімо російським історикам, які в останній час посилено експлуатують «поховання на Кулішках». Так от, про один із цвинтарів — тих поховань професор А. В. Пушкарьов пише таке: «Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках. В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы) называемый… “вилобразным крестом”… — у тюрок на надгробных плитах вибивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный…

Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая…

Подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо–Симонова монастыря в Москве и Лужецкого монастыря в Можайске). И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — тоже с такой тамгой. Кажется совершенно немыслимым, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов» [42].

І то дійсно так. Ворогів ніколи не ховали у Московському Кремлі. А похованого в Кремлі Лжедмитрія І (Московського царя) викинули з могили, не перепоховавши в іншому місці. Тож у Кремлі поховані не вороги.

Професор наводить татарський герб роду Глинських [матері Івана IV (Грозного), дружини Василя III із роду Мамая]. На ньому є тамга роду. Ось вона:

Слід пам’ятати, що кожен брат хана Батия, ще у XIII столітті отримуючи свій улус (земельний наділ), отримав та поселив на тих землях по чотири ілі (тюрські роди — власники території).

Наведена вище тамга одразу позначає чотири роди, бо складається з чотирьох родових тамг. Тут подано тамгу кожного з родів:

Що цікаво, у всіх перших Чингісидів — володарів Московського улусу на могильних плитах однакова тамга. Тобто всі вони походять з одного роду, від Петра–сина Берке.

У Московському Кремлі (Архангельський Собор) поховання Івана Калити (Кулхана), Семена Івановича (син), Івана Івановича (син), Дмитра Івановича (онук) — каракиреї — несуть тамгу одного роду.