Москва Ординська. Книга друга

У цьому і була одна з першопричин виступу Дмитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до нащадків ще одного міфічного героя Російської імперії — так званого Олександра Невського.

Після захоплення на початку 1238 року країни Моксель (Ростово–Суздальської землі) хан Батий призначив Володимирським князем батька Олександра — Ярослава Всеволодовича, який, згідно із законами Яси Чингісхана, міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина–спадкоємця заручником до Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім’ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім’ї хана Батия аж до свого призначення на посаду Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках. Усе це — згідно з московськими джерелами.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки у дитячому та юнацькому віці (до 15 років). Отож на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про те братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви. — В. Б.), становились андами — назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства: анды — как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал как бы родственником хана…» [99, с. 132–133].

Так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олександра із Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Дмитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Темник Мамай та його хани–призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали його або суздальському, або тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки XIV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовсько–Руським. Складовою тієї держави з 1320 року були Чернігівське та Галицько–Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише:

«Гедемін Князь року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не зазіхала на слово Русь. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річною Ірпінь, де убито Тимура і Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського» [169, с. 41].

Більша частина Русі–України була звільнена від поневолення вже у першій чверті XIV століття.

А ось що пише історик А. Лизлов у «Скифской истории»:

«Лета… от Христа 1333 Литовский Князь Ольгерд…, собрав многое воинство, йде на поганых… И от того времени все поля яже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободишася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопа.

А.Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Русі–України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506). І не тільки платила данину Орді, а й була активною складовою Золотої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувались або замовчувались. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїм військом до Москви, але чомусь, не захопивши її, повертався назад.

М. Карамзін не спростовує іншого факту захоплення Москви і заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий Князь (московский. — В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв… много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию» [18, т. V, с. 23].

Дмитрій Донський «требовал мира». Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами.

Напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Дмитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своем деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди. — В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину» [18, т. V, с. 22].

Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Дмитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Дмитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер маємо зрозуміти, чому князь Дмитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді — Мамая. Він боровся за відновлення «Божої Ханської влади» в імперії та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.

На боці Московського князя Дмитрія проти Мамая не виступили незалежні від Москви князі: ні з великого Рязанського князівства, ні з Тверського, ні з Новгорода чи Пскова.

А далі пропонуємо перейти до подій, що супроводили Куликовську битву, та до самої битви. Спочатку щодо кількості. Наводяться витяги з історичних джерел. Спочатку московити стверджували, що з кожного боку налічувалося по сто п’ятдесят тисяч вояків. Більшовицькі історики дещо поступилися, мовляв війська було по сто тисяч. (Дивіться БСЭ, т. 13, с. 587.) А от сучасні російські історики уже погоджуються на 50–60 тисяч людей з кожного боку. Послухаємо професорів — упорядників книги «Скифская история», що вийшла друком у Москві 1990 року:

«Со стороны Мамая в битве на Куликовом поле 8 сентября 1380 г. участвовало… 50–60 тыс. воинов — татар, различных народностей Поволжья и Кавказа, генуэзцев» [105].

А от, що писав М. Карамзін: «Полки с распущенными знаменами… шли из Кремля в ворота Флоровские, Никольские и Константино–Еленинские, будучи провождаемые духовенством с крестами и чудотворными иконами… В Коломне соединились с Димитрием верные ему сыновья Ольгердовы: Андрей и Димитрий, предводительствуя сильною дружиною Полоцкою и Брянскою» [18, т. V, с. 38].

Ото і все військо. Якщо уявити, що в Московському Кремлі було набито людей, коней та підвід як оселедців у бочці, то й тоді війська було не більше 10 тисяч. Інше військо до Дмитрія не приєднувалося. А військо литовсько–українських князів Андрія Полоцького та Дмитрія Брянського, за московською версією, не мало й 10 тисяч вояків. Бо тоді йтиметься не про московську, а про литовську перемогу над Мамаєм.