Дума про невмирущого

- Звiдки менi знати, я сама з Канева.

- А "Канiв" що означає?

- Присiкався, наче сам знає.

- Ого, - засмiявся Андрiй. - Я все знаю. Я вченим збирався стати.

- Чого ж не став?

- Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.

- Пхi, вiйна - подумаєш, злякалась, - зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.

- Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, - засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.

- Подумаєш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.

Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. I ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же вiн на вiйну.

Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi - всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки - та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися?

Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" - "Е, моя дитино, сказала мати, - їдеш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".

Їдеш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.

Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: "Келеберда".

А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.

Андрiй не вернувся.

Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на поїзд i мчав далi, на захiд до Києва.

На станцiї Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi поїзди тут вже не ходили, бо всi лiнiї були забитi вiйськовими ешелонами. Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до Києва", але нiхто не хотiв його й слухати.

- Документи є? - питали коменданти.

- Та є.

- Покажи.

Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав здати в училищi, куди Андрiй їхав.

- Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.

Нарештi Андрiєвi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих ременях, одразу ж побiг до чергового по станцiї й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки той викричиться.

- Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину.

- Що таке? - рiзко повернувся капiтан.

- Менi треба завтра бути в Києвi, в артилерiйському училищi. Я вже й так запiзнився на цiлий тиждень.

- Коротше, - спинив його капiтан. - документи є?

- Та ось.

Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом перевернув його i одiрвав кiнчик.

- Що ви робите? - закричав Андрiй. - Це же секретне!

- А ти хочеш, щоб я возив в своєму ешелонi якiсь секрети й не знав про них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.

Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув їх, сховав знову в конверт, оддав його Андрiєвi й поляскав хлопця по плечу.

- Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я тебе десь притулю.

Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi, конi", й звелiв:

- Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Києва цiлим i неушкодженим. Ясно?

Радiсть Андрiєва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на останнi капiтановi слова.

На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнiї, схрестивши над лискучими рейками свої залiзнi руки, i марно було намагатися взнати причину цiєї заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв, вигукуючи:

- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!

А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:

- "Юнкерси"!

Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн їх ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцiї, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрiєвi захотiлося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцiї, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля самої колiї й нiде не кiнчалася, побiгли вперед.

- По вагонах! - знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно.

"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.