Iсторiя Украiни-Руси. Том 2

⁶⁶) Див. про них низше, в примітках до мапи.

⁶⁷) Іпат. с. 487-8. Пізнїйший редактор розумів тут Камінець на волинсько-київськім пограничу, в околицї Случи, як показує його дописка (Іпат. с. 488), в іпатськім кодексї відтята датою й прилучена до дальшого оповідання: Данило іде в Камінець, „въ то же лЂта княжаше Всеволодъ въ КыєвЂ Святославичь, имЂя великую любовь к детемь Романовоє”. Що ся дописка пізнїйша, видко в того, що Сьвятослав в дїйсности не сидїв тодї вже в Київі, і само по собі не правдоподібно, аби Романовичі сидїли тут, але старий книжник так се порозумів і пояснив се тим, що Романовичі удали ся під опіку київського князя.

⁶⁸) Іпат. с. 498, як вище.

⁶⁹) Іпат. с. 558.

⁷⁰) Див. про нього ще низше, в примітках до мапи sub voce.

⁷¹) Іпат. с. 558. Маленьку лїтературу Холма див. в прим. 7.

⁷²) Так виходить з порівняння з одного боку — Іпат. с. 516: „Кондратови же ставшу кде нынЂ градъ Холмь стоить” (1236/7 р., пор. Іпат. с. 531: „єще бо Холму не поставлену сущу” — в подїях 1234 р.), з другого боку с. 517: ”во ХолъмЂ будущю єму” (подїї 1238 р.), та дальших згадок — Іпат. с. 524, 528, 529. В історії міста, в Іпат. с. 558 сказано, що первісний „градЂць малъ” розширено ще перед приходом Бату (треба, мабуть, розуміти похід 1242 р.): „и созда градъ иный, єгоже Татарове не возмогоша прияти, єгда Батый всю землю Рускую пойма”. Висловлена давнїйше гадка, що Холм як осада істнував ще в XI в. (Холмская Русь с. 14), опираєть ся на згадцї у Длуґоша під 1074 р. (I с. 349), але його оповіданнє по просту анахронїстичне.

⁷³) Виводжу з того, що на початку 50-х рр. тут уже були розкішні церкви Богородицї й св. Івана — Іпат. с. 548.

⁷⁴) Іпат. с. 563.

⁷⁵) Іпат. с. 559.

⁷⁶) Іпат. с. 559.

⁷⁷) Перед тим згадуєть ся церква Богородицї — Іпат. 538, але ск нова мусїла бути або збудована на її місцї або зовсїм незалежно від неї.

⁷⁸) Іпат. с. 559.

⁷⁹) Іпат. с. 567.

⁸⁰) Тепер Румянцовського музея; приписка й коментар до неї в Записках т. XIV бібл. с. 40.

⁸¹) Іпат. с. 599.

⁸²) Про теп. Угровськ (Угруськ) і його старину див. Гербачевского Русскія древности н памятники православія Холмско-Подляшской Руси, 1892 с. 183-5.

⁸³) Іпат.с. 144, під 1085 p.

⁸⁴) Іпат. с. 144, 179.

⁸⁵) Іпат. с. 609.

⁸⁶) Архивъ Югозап. Рос. І т. І с. 291, 324.

⁸⁷) Іпат. с. 501.

⁸⁸) Іпат. с. 597.

⁸⁹) Маленьку лїтературу див. прим. 7. В I-II зош. Памятнників старини в зап. губ. подано кілька луцьких памяток, але пізнїйших.

⁹⁰) Се видко в Іпат. с. 275 (Глїб сидить „в Пересопницї й Дорогобужі”), 281 (порівняти, що Мстислава Ізяславича виганяють з Дорогобужа і слїдом дають Мстиславу Юриєвичу Пересопницю) і 335 (Дорогобуж, Пересопниця й разом з ним „всЂ Погориньския городы”).

⁹¹) Іпат. с. 146, 179.

⁹²) Див. вище с. 367.

⁹³) Про Дорогобуж і Пересопницю окрім праць Теодоровича (т. II с. 508 і 722) і Петрова Краткія свЂдЂнія, іще Сендульського С. Пересопница — Волын. епарх. вЂд. 1880, XI і реферат проф. Антоновича на київ. археол. зїздї: О мЂстоположеніи лЂтописных городовъ Шумска и Пересопницы,- Труды XI арх. съЂзда т. І.

⁹⁴) Воскр. І с. 132. Про Шумськ цитований реферат проф. Антоновича.

⁹⁵) Іпат. 283.

⁹⁶) Про нього див. в прим. 8.

⁹⁷) Іпат. с. 482.

⁹⁸) Вперше під 1019 р.

⁹⁹) Іпат. с. 610.

¹⁰⁰) Іпат. с. 222.

¹⁰¹) Про Дорогичин: Авенаріусъ, Дрогичинъ надбужскій и его древности (Матеріалы по археологіи Россіи, N. 1, 1890).

¹⁰²) Див. про се в прим. 8. Що до звісток про ”дорогичинського” князя, то д. Андріяшев толкував, що тут треба розуміти князя всеї Берестейщини (ор. с. 46 і далї); але се буде довільне толкованнє, й нїяк не можна заперечити можливости, що в самім Дорогичинї був осібний князь, і якийсь час при кінцї XII в. могло бути осібне Дорогичинське князївство.

¹⁰³) Іпат. с. 608.

¹⁰⁴) Іпат. с. 595.

ПОЛЇТИКА ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗЇВ XI-XII В.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ; ТЕНДЕНЦІЇ МСТИСЛАВИЧІВ. ВІЧЕ НА ВОЛИНИ В XI В., ДИНАСТИЧНА ПОЛЇТИКА ГРОМАДИ, ВІДНОСИНИ ЇЇ ДО МСТИСЛАВИЧІВ; БЕРЕСТЕЙСЬКІ КОРОМОЛИ, ДОРОГИЧИНСЬКЕ ПОВСТАННЄ І КОРОМОЛА БЕРЕСТЯН 1289 Р. БОЯРСТВО, ЙОГО ВПЛИВИ І ПОЛЇТИКА; СЛУЖЕБНІ КНЯЗЇ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ НА ВОЛИНСЬКІ ТЕМИ.

Про внутрішнї відносини й житє Волини не богато можна сказати, бо відомости дуже скупі.

Якійсь певній полїтичній традиції в XI-XII в. в княжих сферах було тяжко виробити ся, бо Волинь не сформувала ся в замкнене полїтичне тїло, а не мала своєї династиї й переходила з рук до рук аж до другої половини XII в. Становище волинського князя і його полїтика, розумієть ся, мусїли бути зовсїм відмінні відповідно до того, чи він тримав Волинь з Київом разом, чи саму Волинь як київську волость, чи вкінцї — мав боронити ся від апетитів київського князя. Тому про таку скристалїзовану полїтику, як нпр. галицьких князїв, тут і мови бути не може; одначе деякі загальні мотиви запримітити можна.

Традиція, що Галичина колись належала до володимирського стола, здаєть ся, полишила деякі слїди у волинських князїв. Її можна добачати у Давида Ігоревича, коли він пробує забрати собі Теребовельську волость Василька, у Сьвятополка, коли він, здобувши Волинь, хоче доповнити сю „волость свого батька і брата” Галичиною, нарештї в змаганнях Романа здобути собі Галичину. Одначе катеґорично сказати, що як раз ся традиція впливала тут, годї, бо всї сї факти можуть толкувати ся й комбінацією иньших обставин і мотивів.

По за тим одначе в обопільних відносинах аґресивне становище супроти Волини займає Галичина, як сильнїйша, більш сконсолїдована держава. Не кажучи вже про походи галицьких князїв на Волинь, коли вона лучила ся з Київом, Галичина робить і територіальні зривки з Волини. Уже саме розпростореннє Галицької волости на днїстрянськім Понизю робило ся зі шкодою для Волини, бо ся степова україна властиво мусїла давнїйше тягнути до Луцька — до Лучан. Але сею степовою україною волинські князї не дуже, здаєть ся, інтересували ся. Та територіальні страти нею не обмежали ся; ставши міцною ногою на Понизю, галицькі князї сягають і далї на північ: пробують захопити полудневу Погорину, як ми вже бачили. З другого боку вони простягають руку й на Побуже: знаємо, що Галичане якийсь час тримали Бужськ. Але сї страти волинським князям удало ся вкінцї собі вернути.

В відносинах волинських князїв до київських, коли Волинь не належала до Київа, все виходила на верх справа забраних від Волини земель — Погорини й Берестя. Се зазначило ся виразно вже в звістній волинській історії 1097-9 рр. Пізнїйше, коли Ізяслава Мстиславича вигнали з Київа на Волинь, він зараз заявив претенсію на Погорину: „а то волость отца моєго и моя по Горину”, казав його син Мстислав ¹). Але наслїдком тих тїсних звязків, які істнували між Київом і Волинею аж до останньої чверти XII в., ся справа тільки часами виходила на гору, і замовкла, коли Погорина й Берестє вернули ся до Волини в другій половинї XII в.

Противно, на волинсько-туровській границї перевага була, по всякій імовірности по сторонї Волини; бачимо се нпр. у справі Черторийська, а таких відірваних від Туровщини волостей мабуть було і більше в землях горішньої Припети й долїшнього Стира та Горини.

Степ в спеціально-волинській полїтицї XI-XII в. не грав майже нїякої ролї, бо Волинь була закрита від степу поднїстрянським Понизєм, що опанувала Галичина, а Побоже загорнула Київщина. Половецькі напади трапляли ся в волинських землях дуже рідко. Знаємо властиво тільки оден — на Погорину, на початку XII в. ²), а й припустивши, що лїтопись де що промовчала, все таки мусимо прийняти, що Половцї Волини не давали ся дуже в знаки. Натомість уже з кінцем XII в. мусїли розпочати ся дуже прикрі напади Литви, про котрі починаємо чути щось докладнїйше доперва з початком Галицько-волинської лїтописи. Зараз на початках згадує вона принагідно, що „в землЂ ВолодимерьстЂй бЂда бяше отъ воеванья литовского и ятвяжьского” ³), і почали ся отсї напади, очевидно, ще з кінцем XII в., бо вже Роман уславив ся своїми побідами над Литвою ⁴).