Життя як вiтер, або щастя в байдужостi

Машина вже чекала біля під’їзду, третій за майже два роки водій сумлінно дрімав у салоні, додивляючись залишки нашвидкуруч склеєних снів. А я вкотре тішив себе думкою, що дисципліна – беззаперечний козир, повага і любов, які гарантуються в очі. Позаочі ж – світ інший, стосується тих, хто його створює, і вмирає в застуканих зненацька самотніх закутках.

Так я міг думати завжди (бо так я думав тоді), і міліціонер на дверях “служби” біля таблички “не курити” підпільно, зло та злякано викинув сигарету, бо... поважав і любив, і хотів бути міліціонером. Я був чесним та вимогливим до себе та до інших – таким собі офіцером букви та закону. Неформалом.

І мені це подобалося.

Я все тримав під контролем. Я відчував не тільки людей, а навіть ауру вухатих коридорів, що частенько підкидали мені ключі до прийняття правильних рішень... Я жив роботою, вона була моєю долею, мріями та сподіваннями... Попри поодинокі проскакування зрадливих сумнівів моя кар’єра мала принести райське життя мені та моїм рідним... Колись...

Я так думав...

Заступника, який традиційно з самого ранку підлабузницьки стовбичив біля мого кабінету, щоб засвідчити свою відданість, повагу та працьовитість, не було. Секретарка Валентина ніяково знизила плечима:

Сама дивуюся, - сказала. – Аж нудно.

У кабінеті прямий, від начальника телефон розривався від злості. Я побіг його заспокоювати.

Терміново до мене! – крикнув шеф і кинув трубку.

Коли я увійшов, він не сидів, як завжди, спокійно за столом, розглядаючи папери чи розмовляючи по телефону, а ходив по кабінету з виглядом упевненого у своїй силі, однак тимчасово загнаного у клітку лева.

На, почитай, - зло сказав начальник.

Це для мене було повним шоком і крахом. Смертю доброї частини мого життя. Я читав та перечитував та не вірив своїм очам. Я шукав причини і не міг знайти. Переді мною маячив інтуїцією підкинений образ зрадника, однак я не міг ніяк цього довести. Підлота була бездоганною.

Чий підпис? – гаркнув шеф.

Мій, - відповів я.

І що ти скажеш?

Я мовчав.

Що ти скажеш, дисциплінатор, га? – повторив начальник.

Не хотілося нічого казати, виправдовуватися, переконувати у невинності... Мої знання, впевненість та постійний контроль не спрацювали – знайшовся хитрий хробак і переточив найкровоноснішу судину моєї кар’єри... Врятувати її не вистачало часу та й, напевно, зусиль. Урешті я вимовив:

Мене підставили.

Я знаю, - здивував мене начальник. – І що?

Буду відповідати, - сказав я.

Як? – допитувався шеф.

Мені все одно, - з розпачу вилетіло з мене. - Так чи інакше – все рухнуло. Пручатися – безперспективно та... зрештою, шкідливо.

- Згоден, - почав Олексій Степанович. - Тоді... є один вихід. Найправильніший. Так, щоб без тяганини. Ти пишеш заяву на звільнення. Вже! – начальник теж не хотів зайвих проблем на свою голову. І правильно. Обпікся – то йди собі шукай цілителя на свою шкуру, а працюватимуть тимчасово здорові, тимчасові не підставлені одвічним прагненням ближнього зірвати яблуко чужими руками, бо так надійніше.

Дякую, - папір з ручкою лежали переді мною.

За що я дякував?..

3

Якби я знав, чого мені не вистачає,

я б цього ніколи не хотів...

Незабаром почне світати – а я не сплю. Я думаю про себе вчорашнього, ні, давнього вже, як динозавр, я бачу його. В мені тоді сиділи два смертельні вороги, які навіть і не думали про примирення, як я їх не благав: обов’язок перед сім’єю та обов’язок перед собою.

Вони не давали мені спати, ночами навперебій волаючи про свої права. Вони не давали мені неспати (бо жити я не міг), днями сонячними і хмарними впиваючись у кожен мій крок. Вони не давали мені права вибору, бо вибору за моєї нерішучості не було. Вони ж не давали мені спокою, бо не давали спокою і собі. Вони повмуровувалися в межу і чубилися непоступливими сусідами. Я був між двома вогнями сильними і безліччю слабеньких, диктованих життям-буттям, яке хотіло їсти. Закабалений втомою, одного рішучого дня я зробив остаточний вибір: вирішив нагодувати одного. І ним був я. Я вибрав себе заради... сім’ї – і поринув з головою, тілом та душею в роботу. Так мало бути найкраще на думку мого тодішнього життєвого досвіду та, може чи напевно, ще чогось, завжди прихованого від людини, яка глибоко вкорінилася в землю.

І я, наївний, сподівався на казку...

А казок не було. Був тільки я, найнещасніший у цілому світі, справжнісінький ідіотище, який знав, що життя одне, що бачити сонце та усмішку своєї дитини – це благо, рай з раїв, якого не знали до гріховності Адам з Євою, що вранішня роса та надвечірня зірка - це магія справжності, і що усміхнена сімейна фотографія з найщирішими обіймами сина та дружини – це Бог порівняно з роботою, сусідами, державою, політикою та недовговічними щоденними проблемами-п’явками, які висмоктують крові більше, ніж усе разом скинене на плечі твої важить…

Я все знав, все розумів, однак не вмів пристосуватися до життя в дикому, неконтрольованому, безглуздому, керованому безграмотним чортиськом, суспільстві. Суспільстві, де дев’яносто відсотків людей голодними відчайдушними голосами кличуть Бога, а десять – ситими копитами Його відфутболюють, причому, в основному, будучи легіонерами. І я прийняв гру в сильного – повірив у себе молодого та рішучого заради... Бог свідок – не себе...

Ніч просвітлення втікала від світанку. Сонце вже кліпало на обрії, обіцяючи день. А я не міг собі пробачити, що цілих три роки жив самообдуренням, що “стараюсь заради”, не побачивши, як росте моя кровинка і як кличе “тату” весь отой час. Дурень – і все. Дурило, який усе знає, все розуміє, відчуває, який міг би порадити іншому, а сам – НЕ МОЖЕ... Не може замалювати у своєму мозкові гіркий досвід повсякденних, звичайних, Богом непомітних гріхів, бо...

“Бо” було без відповіді: безглузде, без’яке, бо...

І я заснув...

4

Повзи... якщо не можеш йти...

Ранок приповз до мого ліжка страшною реальністю, від якої, якщо штучно не втекти, можна заробити щонайменше маленького інфаркту або опинитися в закладі з Наполеонами, Клеопатрами, Термінаторами, Мотоциклами Термінатора, Снігурочками, Д’артаньянами, Олігархами і Президентами, та кадрами, які вартують їх усіх разом узятих, і які звуться гордо – санітарами. І я ввімкнув на цілий світ музику, ненормальну якусь, важелезну, як тягар на моїй душі, музику, що стукала по голові всіма своїми диявольськими ударниками, і яку я ніколи досі не слухав, бо бабахав по голові комусь сам. Правда, старався це робити якнайцивілізованіше з усіх бабахунів. А тут сам заробив, наївний, не тільки по пиці, а по всьому своєму єству земному і ще якомусь і, принижений та розгублений, зріднився з тим, що абсолютно відверто ігнорував, як неприйнятне для нормальної людини – бути підставленим під копен-дупени всім, кому не ліньки, і бути абсолютно безпомічним, хоча...

Я допивав чергову пляшку з “колекції гордості”, що складалася з найкращих спиртних напоїв, переважно дарованих мені сильними світу сього, або тими, хто прагнув сильними стати. Найкращі коньячки, якими за добра я б гордився до смерті, однак не спробував би сам і не дав спробувати найріднішим, лилися рікою в мій спраглий шлунок, преспраглі душу, серце та мізки. Колекціонер вмирає, коли колекція перестає демонструвати його силу.

Враз настала тиша. Шокувала мене тягарем удаваного спокою. Валила наповал.

Ти придурок? – переді мною з пультом від музичного центру стояв давній студентський друг Ростик. – Ненормальний якийсь! Стеля звалиться тобі на голову від таких белів, а з нею двістікілограмова сусідка разом з тим обслиненим бульдогом, який щойно тягнув її вгору по сходах та голодно на мене гарчав.

Колонки за інерцією захекано дихали і дивувалися Ростиковій розсудливості. Не звикли, бідолашні, до такого розгону.