Життя як вiтер, або щастя в байдужостi

Я сидів на колоді й насолоджувався незвичною для моїх вух тишею.

Вечір наївся забудьків та пішов спати, народилася нова меланхолійна ніч – що ні з губи мови, ні з неба вітру... А я, маленька людина з великої планети Земля, не міг ні забутися, ні вже й мовчати. Бо життя моє – суцільна пам’ять, думки та розмови. На вчинки - залишаються миті, і то, якщо до якогось вчинку тебе допустять вічні сумніви, породжені тими ж всемогутніми думками та ідіотськими балачками-навантажувайками.

Я вкотре прокручував у голові те, що почув від діда...

Хто спить, той не грішить, - повчав Іван, - а яке життя, такі й сни...

І це й те мені не пасує. Тому чекаю світанку, як Божого змилування. І згадую...

Ну скажи сам, що тобі бракує? – запитав Іван мене під час світанкового, скупаного росою, збирання грибів.

Не знаю, - відповів я. – Напевно, спокою. Особливо – душевного.

Спокій – смерть. Для щастя людині потрібен затишок. Особливо, в душі. Але обов’язково рух. Рух, рух і ще раз рух!!! Бо інакше – байдуже ракові, в якому горшку його варять. Життя – це книга, яка не має часу на роздуми.

Старезне дерево поруч навіть у повне безвітря то покашлювало, то постогнувало.

Чуєш? – запитав Іван.

Чую, - відповів я. – І що?

Хворі щасливими не бувають. А недуга починається з журби. Ти схожий на нього, - дід махнув рукою у бік дерева. – Єдина відмінність: дерево страждає від старості, а ти від тупості.

Знову ображаєте?

Коли кіт хоче зловити мишу, він пазурі ховає. Тому ні - не ображаю. Я добрий кіт, - засміявся дід, - і позбавляю тебе тягаря зайвий раз шурупати мізками. Бо над солодкою мовою варто двічі подумати. Знаєш?

Я знаю тільки одне: після розмов з вами спокійно можна писати дисертацію “Вплив усної народної творчості на життя людини”, - і додав: - Хочу їсти.

Краще гарний настрій, ніж солодкий пиріжок, - тішився з мене дід. – Чур, сьогодні юшку вариш ти! А знаєш, хто такий Чур?

“гей срібний шнур, збігаються нори в студений чур”, - процитував я Федьковича.

Ні, не джерело. Я запитав “хто?”, а не “що?”.

Певно, якесь опудалко з міфології.

У міфології опудалків не буває. Тож дізнайся! До речі, хочеш багато знати, - сказав Іван, - вчися спершу розуміти... І вчися у небагатьох… Сміття в голові потрібно тільки тим, хто розгадує кросворди.

Кросворди? А як же ерудиція? – дивувався я.

Ти вважаєш, що знання столиці Конго – ерудиція?

Ну, побутує така думка...

А повинна не побутувати, а працювати… Шукати, падати, вставати, розчаровуватися, перемагати… Повторюю: ру-ха-ти-ся…

Добре, а як знайти найкращого учителя?

Шукати, - впевнено відповів Іван.

І все?

І все.

А як знати, який найкращий?

Відчуєш.

Висновок: не забивати собі голову дурницями. Правильно?

Правильно. На дурниці мало одного життя. Треба сотні. Тому треба знайти свою дорогу, вивчити все про свою дорогу, зрозуміти свою дорогу і жити, як літає птах.

А як літає птах? – я мимоволі підніс очі до неба. Гордовитий яструб насолоджувався польотом.

То як літає птах? – запитав Іван.

Легко, красиво і... вільно, - відповів я.

Це був тільки ранок. Уранці ще була бесіда. Далі – суцільний дідів монолог. Однак його я ще не переварив. І зараз не хочу й не маю сил займатися куховарством. Зараз мене хвилює тільки одне: чому я такий емоційно-неврівноважений, і чому я дав дідові себе добити, і чому я так боляче зреагував на закид діда, що я - ... ? Гидко і соромно згадувати. Напевно, правда...

А хвилює мене, як бачу, не тільки одне...

14

Напийся, щоб прозріти...

(порада третього)

Мені снився страшний сон. Я бачив, як дід у моє горнятко до традиційного цілющого чаю на травах спокійно підливає отрути, потім спокійно подає мені напій, а я - знаю, що п’ю свою смерть і… приречено п’ю, бо не пити не маю сил… Іван бере мене за руку і веде до лави, на якій я ночую, я лягаю і думаю, що жорстоко людину перед смертю класти на такі тверді дошки… А дід стоїть наді мною в голові, як смерть з косою…

У жахах я прокидаюся – наді мною стоїть дід зі своїм чаєм і посміхається:

Я прийшов миритися, - сказав. – На. Попий. Цілющий, на травах.

Не отрута? – спросоння запитав я.

Напевно, я переборщив з наукою, - засумнівався Іван. – Але нічого – виживеш.

Справді?

Аякже. Тільки оклигувати будеш довше.

Тоді спершу ви спробуйте.

Не розумію, - здивувався дід.

Надпийте того... чаю, - уточнив я.

Дід зробив декілька ковтків.

А я вже думав, що бачив віщий сон, - мовив я і переповів дідові побачене “пророцтво”.

Вперше я по-справжньому побачив, як гарно сміється Іван.

Ми поснідали хлібом з молоком.

Молодець, - сказав дід, коли ми всілися до сонця на колоді. – Ти виявився набагато сильнішим, ніж я думав. Я задоволений.

Чим? – запитав я.

Цього тобі не треба. Тобі достатньо того, що ти знаєш, що ти достатньо сильний. І що я задоволений.

Дякую, - сказав я.

На здоров’я, - відповів дід.

А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, - підморгнув я до Івана.

Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, - засміявся дід.

І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.

Брехня! – випалив Іван. - Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.

Не розумію...

Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...

Життя проходить повз, - захотілось проявити передбачуваність мені.

Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?

Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...

Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...

І що Він сказав? – невдало зіронізував я.

Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.

- Чому так буває? – поспіхом виправився я.

Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.

Ну, - розгубився я, - з оцінкою.

Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.

Я завжди шукав гармонії душі та розуму...

І що, знаходив?

Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.

Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.

Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...

Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.

Що ви читаєте? – якось запитав я.

З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...