Потонулi в снiгах
Потонулi в снiгах читать книгу онлайн
Одна з найяскравіших українських письменниць сучасності Галина Пагутяк проникливо пише в новелах та есеях про людську самотність та беззахисніть у світі новітніх варварів, про душу дитини і метелика, Григорія Сковороду в снігах і Імануїла Канта під небом Кенігсберга, рідний Уріж і древній Львів та багато інших речей. У своїх творах, в декількох рядках, в одному абзаці, вона створює надзвичайної сили й яскравості образи.
Галина Пагутяк — лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 2009 р.
У виданні якнайповніше представлена мала проза та вибрана есеїстика письменниці за увесь період її творчості.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Малий стає навколішки перед грядкою з кропом, наче молиться. Сльози душать його, бо він у тюрмі. Невільний. Якби можна було перелетіти на ту високу гору, чи ту, ще вищу, завжди синю. Думкою він уже там, а тіло все ще скорцюбилось на грядку з кропом. І кріп уже перебраний під стогін бабці, що не змовкає ні вдень, ні вночі.
— Бабо, я піду…
Баба не чує. Але слова сказані, й малий вислизає з хати. Та на порозі наштовхується на стару бабу, замотану в чорну хустку, низеньку і горбату, й бурмоче:
— Слава Ісусу Христу!
— Синцю… — спиняє його баба, лагідно-лагідно, як давно уже його ніхто не кликав. — То ти йдеш купатися?
— Ага.
Звідки вона знає?
— Але ж то далеко, синцю, а тобі треба вернутися, як сонце стане між першою і другою горою.
Малий нічого не розуміє.
— Мусиш вернутися, бо знаєш, що буде? Сонце тебе спалить, як стане між першою і другою горою. І ти від нього не сховаєшся ніде, хіба в хаті…
Він біжить стежкою до гостинця, м’якого, наче тісто, аж ноги стригнуть, а там попід горби, попри городи. Сонце ще не дійшло до першої гори. Малий перечепився об камінь, впав у траву, очамрілу від сюркання коників. І так лежав. Згусла кров лише проступила на колінах і зразу ж почорніла. Ніде жодної людської Душі, але поле не було мертвим. Безліч спраглих душ роїлось довкола дитини, котра непорушно лежала на окам’янілій землі, мертвих і живих душ: мишей, жаб, коників, птахів, гусениць, жуків, метеликів, мушок. Всі вони шепотіли, співали, кричали, і від їхніх голосів вібрувало тіло хлопчика. Земля поволі оберталася довкола сонця, чи сонце довкола неї.
Пришпилений сонячним промінням, малий силою волі примусив себе підвестись. Сонце було його ворогом, вода — спокусою. І він побіг стежкою в житі до старих верб, що росли над річкою, і навіть не помітив житнього вовка, який дивився на нього сонними жовтими очима.
Вода мерехтіла, прозора і глибока, зовсім не схожа на ті калабані, у яких він купався досі. У воді плавали великі сріблясті риби. Малий поволі зсунувся у воду, щоб їх не потривожити, і застиг захоплено: води було по шию.
Сонце дійшло до першої гори. Але верби давали таку густу тінь, що він не бачив ні гори, ні сонця.
Бабця щодень кликала собі смерті, і смерть давно вже гостювала у них. Іноді її можна було бачити. Це смерть перестріла його на порозі й застерегла.
Треба було вийти на берег і подивитись на сонце, але великі риби тицялись носами у його ноги, лоскотали, і тіло розтавало у воді, ставало щораз легшим і прозорішим, врешті-решт, спливло на поверхню. Малий поважно плавав, уподібнюючись до риб. Єдине, що заважало йому стати рибою — це розуміння того, що рибу можна зловити і вбити. Але поза тим, він не вірив, що є щось інше, крім прозорої води і лагідного теплого проміння. Він дивився з води на берег, і не впізнавав цих місць, бо досі бачив їх тільки з порога хати. Але звідси не видно було його хати, не чути стогону хворої бабці, крику мами, не видно було тата, який їх лишив уже давно. Були присутні лише ворог-сонце і спокуса-вода. Він міг би їх уникнути, якби залишився дома, стоячи на колінах на городі, доки би не згорбатів.
Сонце терпляче його очікувало, спинившись між першою і другою горою, а зголоднілі риби кусали за литки…
Одного разу Вавилонська вежа…
Ці прикрі вересневі ранки, ці сірі вересневі ранки, коли туман ладний розплакатися при вигляді блідого змученого сонця, цей пронизливий холод, який мокрим рядном накриває непокриту голову — що тут скажеш? Пережили весну, пережили пекельну спеку влітку, переживемо й осінь. Маленький чорний песик не може дотягнутись до високого ящика для сміття, де є що їсти. Дуже високий ящик.
Із дна колодязя видно блискучі вітрини, наповнені всіляким вишуканим непотрібом. Ми теж непотріб, але не вишуканий. Непотрібні нікому. З цією думкою ти заходиш туди, де підлога вистелена щонайкращими намірами. Теж колодязь, засунутий зверху лядою, щоб не світило сонце. Твоя черга за тією жінкою в окулярах, з вузьким підборіддям. У кишенях нема нічого, чим би можна було побавитись, але ти все-таки знаходиш пересипаний тютюновими крихтами вчорашній сон. У ньому присутні нижчі духи, які випадково з'являються десь у полі, на річці, чи в лісі у вигляді чорного пера, кота, чи людей, чи просто тіней. Звичайний сон, але він підказує, що й зараз усе ілюзія, і в сірих коридорах повно тих нижчих духів. Коли десь опівдні настає твоя черга, і ти несміливо заходиш, тебе зустрічає надута потвора з риб’ячими очима і каже;
— Чого вам треба?
Ти плутано пояснюєш нижчому духові суть справи і він посилає тебе у кімнату 666.
Годі порозумітися з нижчими духами. А вищі на тебе не мають часу. Як же тоді бути? Ти так потребуєш захисту. Швидше-швидше в свою нору! Там можна запалити газ і заснути вдень, щоб потім вночі не спати.
«Мій ангел покинув мене, забравши серце з собою…» Тобі лишається залізти в ящик для сміття і закрити за собою кришку. Хай маленькі чорні песики жалібно скавучать, їм не дістатись досередини. Ти сам усе з’їси: лушпиння з картоплі, гнилі помідори, консервні бляшанки, старі газети, недопалки… Шкода, адже, можливо, твоє питання вирішилося б, якби ти зайшов до кімнати 666. І ти порозумівся б. Але від тебе зараз дуже тхне, і знову падає дощ.
Одного разу Вавилонська вежа ледь не сягнула неба…
Дивись назад
Мертві метелики, пізнього літа знайдені в павутинні на стриху, лежали в прозорій коробці разом з зеленим жуком, теж мертвим. Були ще засушені рослини, чиїх назв хлопець не знав, але сподівався довідатись, коли роздобуде визначник рослин. Мав він також коробки з камінцями, марками, скельцями, і ніхто не смів їх чіпати, бо все мало для нього цінність.
Одного ранку хлопця збудило цокання годинника. У його кімнаті висів на стіні старий зіпсований годинник. Він здивувався ще більше, коли помітив, що стрілки рухаються назад, а не вперед. Хлопцеві стало страшно, бо годинник був дідів, а дідо недавно помер. Учора вони ходили на цвинтар, і мама так плакала, що дідо, певно, почув її.
Тамуючи страх, хлопець вдягнувся, пішов умиватися, а потім вернувся застелити ліжко. «Я йду на річку прати, — сказала мама, — хочеш зі мною?» Хлопець уявив собі порожній, залитий мертвим сліпучим світлом берег, і до горла в нього підкотилась нудота. Він відмовився і пішов до своєї кімнати. Йому дуже не хотілося, щоб мама туди зайшла.
А тоді, опинившись на самоті, почув шарудіння на шафі. У запиленій коробці бились ожилі метелики. Вони не зразу полетіли до вікна, трохи покружляли по кімнаті. Зелений жук вдарився об фіранку. Хлопець підняв його з підлоги й поклав на підвіконня. Руки в нього тремтіли. Він замкнувся в хаті й став приречено чекати повернення діда з цвинтаря. Аби тільки мама це не побачила. Якось він його спровадить.
За дідом вернеться тато, який їх покинув. Не вмер, а покинув напризволяще. Хлопець не потребував його аніскільки. Вони з мамою чудово дають собі ради, і дні минають спокійні та безхмарні, бо вони зуміли зупинити час. Але чому все вертається у похмурість, холод, тривогу?
Хтось поторсав клямку, потім постукав. Хлопець затулив щосили вуха і заплющив очі. Не треба, ой, не треба! Дідо прийде, щоб ще раз померти, тато повернеться, щоб знову зненавидіти маму й бити їх обох.
Хлопець кинувся до своєї кімнати, зірвав годинник зі стіни і щосили кинув ним об підлогу. Той розлетівся на безліч шматочків.
— Нехай, нехай… — прошепотів він, вражений своїм неймовірно сміливим вчинком.
Хоч йому здавалося, що метелики не повернуться до коробки, бо сам бачив, як вони вилетіли у вікно.
Хам, син Ноя
Годі з кимось порозумітися: надто мало часу. Було це за великої спеки. Ховали одного з її знайомих, не таких вже й близьких. Втопився у морі. Вона про це не знала, а коли довідалась, то не було коли засмучуватись. Спека зробила її отупілою, і треба було порозумітися. Вони купили пляшку горілки і пішли в парк. Їх було четверо. А ще треба увечері знайти нічліг. Не слід було пити. Але вона випила і вся болісно скорчилась, бо від ранку нічого не їла. І зразу відчула, що негаразд, що це не той день, аби з кимось порозумітись.