Зло

Ян висунув голову з сусідньої кімнати:

– Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!

– Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.

Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.

– Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?

– Угу, – я намагалася не дивитися на нього. – Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?

Ян відкинувся на спинку дивана:

– Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!

Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:

– По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище – «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку – через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це – не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він – той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?

Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:

– Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.

Він перехопив мою руку і поцілував:

– Ні, зіронько, коханням.

– А хіба є якась різниця? Кохання – це ж добро, так?

– Так, крихітко. – Його очі потемнішали. – Кохання – це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.

– Другим?

– Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. – Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. – Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!

Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.

Ян погладив моє волосся.

– Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе – або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою – несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?

Він узяв мене за підборіддя, нахилився – обличчя до обличчя – і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.

– Ой, не дивись на мене так, Яне!

– Скажи мені, Марго, я хочу знати.

– Я – Марго, – поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. – Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. Встрічках Фелліні – краса життя, у книжках Ніцше – краса божевілля, у Булгакова – краса любові, у Баха – краса гармонії, а в мультфільмах – краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? – Ян повернув голову до екрана телевізора. – Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.

Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця – різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:

– Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.

– Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса – це добро. Я шукаю добро, а найвище добро – це любов. Я шукаю любов… – Я запнулася і тихо повторила. – Я шукаю любов. Це – все, у що я вірю.

Раптом Ян розлютився:

– Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! – Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:

– Не можна жити заради любови, Марго.

– Що???

Його голос став різким і холодним:

– Ти чула. Не можна так. Любов – жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?

– Не думай про це, Яне! – Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини. – Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», – як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це – дрібниці. Головне – наше кохання. Скількикоштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? – Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. – Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє – дві однакові ілюзії для слабких – по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це – все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах – це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!

Я потягла його до дзеркала в коридорі:

– Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми – однакові, Яне. Ти – справжній шедевр з маленькою тріщинкою. – Я провела пальцем по його щоці. – І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина – моя любов. Якщо вона мене зруйнує, – така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.

Ян обійняв мене.

– Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.

Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас – хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.