Переможець отримаe все

— Ґутен таґ, — мовила вона, чарівно всміхаючись і відкидаючи за плече довге темне волосся. — Іхь бін…

— Давай краще по-нашому, — попросив Віктор. — Привіт.

— О! — вона здивовано повела бровами. — Давно не було наших… Ти що, мене знаєш?

— Тільки заочно, — відсунувши склянку, він подивився на неї. — Іван розповідав.

— М-м… — із виразу її обличчя важко було здогадатися, як сприймає цю новину. — І… де ж ви бачилися?

— В Айнтрахті, вчора. Стояли на одному майданчику. Він якраз із вашого Амстердама їхав.

— А ти в Амстердам, значить… — договорила Лариса.

— Та ні, я, взагалі-то, збирався назад, додому.

— Додому — це куди?

— В Україну, звісно.

— А після його розповідей, отже, вирішив до Голландії завернути! — вона голосно розсміялася.

— Саме так, ти вгадала, — й собі всміхнувся Віктор, але на відміну від неї коротко та стримано. — Скільки тут… півдня їзди.

— Невже на мене подивитися?

— Взагалі-то, сподівався не тільки подивитися, — поправив її Віктор.

— Ну, ходімо, якщо так. Гроші в тебе є?

— Скільки за ніч?

— Ого! — очевидно, спілкуючись з нечисленними тут земляками, Лариса мала інше уявлення про їхню марнотратність. — Так одразу й на ніч? Якщо в баксах, то сто п'ятдесят.

— Гаразд, — погодився Віктор.

Це було майже все, що набігало за поїздку.

Вони піднялися нагору, і повія відімкнула двері доволі затишної невеличкої кімнатки з ліжком та двома кріслами, в одному з яких він одразу влаштувався. Зачинивши двері, вона попрямувала до нього, сіла на ліжко навпроти й запитала:

— І звідки ж ти такий узявся? Може, хоч познайомимося для початку?

— Я знаю, як тебе звуть, — посміхнувся Віктор. — А моє ім’я в тутешніх краях однаково невідоме. Давай краще до справи. Я взагалі-то, в такому закладі вперше, тому вибач, правил не знаю.

— А що ж тут знати? — вона сперла підборіддя на долоні, а лікті на коліна і, наблизивши обличчя до нього, подивилася з інтересом у його очі. — Хто хоче кохання й сексу і при цьому має гроші, той їх отримує…

Усі клієнти для Лариси, як і для багатьох повій, поділялися на дві категорії — ті, з якими було приємно, і ті, з якими неприємно. Цей, безперечно, належав до першої.

Він підвівся і скинув легку куртку, залишившись у чорній майці та джинсах. На красивому м’язистому плечі вишкірився леопард, який, здавалося, відразу не схвалював цієї ідеї господаря. Очі хижака недобре горіли, наче попереджаючи — не підходь! Але господар. — вона визначила безпомилково, являв собою пряму протилежність. Поглядаючи раз-по-раз на неї, він кинув куртку на ліжко і сказав:

— Узагалі-то, в мене є забаганки. Якщо ти не зможеш або не схочеш їх виконати, то мені краще забратися просто зараз.

— О! — Вона наче здивувалася. — І цікаво, які ж? Невже щось жахливо-екзотичне?

Поводився він нестандартно, не так, як інші клієнти, і жінка була заінтригована.

— По-перше, — сказав господар леопарда, — вдягнися нормально…

— Як це — нормально? — не втямила вона.

— Звичайно. Не як повія, а як одягаються жінки в нас. Якусь спідницю нормальну, я не знаю… тобі видніше. Щось пристойне й некрикливе. По-друге, зроби майже темно. А по-третє… це нічого, якщо в нас сексу раптом узагалі не буде?

Очі Лариси округлилися від подиву.

— Нічого, — скривилася вона. — Якщо ти хочеш за сто п’ятдесят баксів цілу ніч лише балакати, це твоя справа.

— Якраз балакати я також не хочу, — сказав Віктор. — І це ще одне побажання. Взагалі — зроби так, щоб я забув, що ти тут. Сиди й мовчи — це все, що від тебе вимагається. Якщо так можна, звичайно.

— Звичайно, можна… — Тепер вона подивилася на нього з легкою іронічною посмішкою. — І саме для цього ти їхав з Айнтрахта? У Німеччині не можна знайти жінку, яка мовчатиме в темряві?

— Ще — на тебе подивитися, — не змигнув оком Віктор.

Вона підвелася й підійшла до світильника, але ще раз обернулася до нього:

— А… може, тобі краще все-таки покластися на мене? Ти мені подобаєшся… — Лариса витлумачила ситуацію по-своєму.

— Ти мені також. І якщо будеш слухняною, то, може, я й «покладуся» на тебе. Вимикай, іди передягнися й сідай сюди. Хоча… У тебе немає тут часом поліетиленового пакета?

— Чого? Навіщо?

— Треба. Якщо немає, у мене десь у машині валяється.

— Ні, сиди! — зупинила вона. — Десь є. І що далі?

— Нічого. Кинь туди щось і тримай у руках.

— Ну, добре… Якщо тобі так хочеться…

Він був більше ніж дивний, цей земляк з леопардом, але без імені. Сидів уже понад годину поруч із нею й мовчав. Легенький відблиск нічника вихоплював із темряви лише обриси предметів, і то лише після того, як звикли очі. Він сидів поруч, відкинувшись на спинку крісла і поклавши на неї голову. Світла було замало, щоб роздивитися, але Ларисі здалося, що очі його розплющені й він дивиться у стелю. А може, вже заснув? Адже груди його дихали рівно та спокійно. Тоді взагалі збоченець. Викласти сто п’ятдесят зелених, щоб поспати напівсидячи у кріслі поруч з такою… Звісно, вона знала собі ціну.

Як і більшість повій з досвідом, вона насторожено ставилася до клієнтів з примхами. Хтозна, чого від такого чекати, що він замислив… Чи не натягне отого пакета раптом їй на голову? Хоча, доводилося набачитися всякого. Один колись приніс три картини, і дві години вони розмірковували про їхню цінність, перш ніж… Поліетиленового пакета ще не вимагав ніхто.

Він не спав. Ось повернулася його голова Ні, не до неї. Просто ще один маленький рух. Ага, настроюється. Очевидно, у хлопця серйозні проблеми. За роки вона тут бачила не одного імпотента. На що тільки не спромагалися задля можливості все-таки отримати… «Щоб я забув, що ти тут є» — це пояснювало багато. Підсвідоме бажання багатьох нещасних, у кого не вдається з жінками. А шкода. Такий мужик…

Біс з тобою, сиди… Думки Лариси перекинулися на інші, нагальніші проблеми.

Щодо очей повія помилялася. Впавши у крісло і заплющивши їх одразу й надовго, Віктор зрозумів, як змучився за ці два дні. Мотання по Німеччині, по автохаусах, потім ще й ніч за розмовами… І втома допомагала абстрагуватися від усього зайвого.

Останній раз це трапилося два тижні тому. Вона вийшла з крамниці з невеликим поліетиленовим пакетом у руці. Чомусь саме пакет насамперед кинувся йому в очі. Віктор не знав, що було там. Напевно, нехитрі й недорогі продукти, куплені на вечерю. Якби він тільки міг! Якби він мав таку змогу, ця жінка їла б лише те, що навіть не снилося іншим, які снували поруч. А сам би він… Він би мав за щастя взяти з її рук бодай якусь крихту від того, що лежало в пакеті. Хоча, ні. Він би не наважився. Адже там те, що необхідно їй самій і її маленькій дитині, яка для неї, напевно, дорожча за все. А ще її рука — під вагою пакета вона набувала особливої форми. Перед очима почало туманитися. Ноги зупинилися самі.

— Здрастуй, Зоряно…

— Добридень…

Як завжди, не зупиняючись, ледь повернувши голову. Навіть не глянувши на нього. Автоматично, так, як відповідається на вітання кожному. Можливо, тільки, з відтінком прикрості — «Господи, знову». Так буде завжди.

Він обертається, проводжає її поглядом. Напевно, це кидається у вічі тим, хто перебуває поруч. Що з того? Зупинити себе неможливо. Коли ще трапиться така нагода? Аж у голові паморочиться від того, як рухається тканина її сукні без рукавів. Здається, що він чує звук її тертя об тіло. Недорогої сукні. О, якби він мав таку можливість! Вона б ходила в…

До перехрестя залишалося кілька кроків. Вона обов’язково зверне, бо знає, що він дивиться у спину. А їй це неприємно. Додому треба йти прямо, але вона зверне, щоб позбутися цього липкого відчуття, коли тебе обмацують очима. Останньої миті він побачив її у профіль. Темне рівне волосся, закинуте за одне плече…

Схоже волосся він бачив сьогодні. Ні, це, звісно, неможливо порівняти, хіба б на дотик… І він простягнув руку, торкнувся того, що було зараз поруч. Вона здригнулася. Чому? Напевно, зробила б це й Зоряна, якби… Вона б точно здригнулася, саме так. Але вона б не дозволила. Не дозволила б його руці лежати на плечі і тримати в пальцях оце волосся. Напевно, воно на дотик таке саме, тому що пряме й темне. А під рукою плече жінки.