Зло

Гадаю, Христина не одразу зрозуміла, якою яскравою була її врода. Допоміг батько. Він розповів їй. А він умів розповідати і, найголовніше, робив це переконливо, за допомогою рук. Саме вони, великі й тяжкі чоловічі руки, такі несхожі на руки інтелігентного вчителя, довели моїй прабабці, що вона прекрасна, а також, що врода – найогидніший з усіх дарів диявола.

Він бив її майже щодня. Це нікого не дивувало, на це ніхто не звертав уваги. Чоловіки б'ють жінок, батьки б'ють дітей.

Христину не обтяжувала її зовнішність, проте вона непокоїла батька, який повільно втрачав розум від постійної «турботи» за свою доньку.

– Христе, чого сьогодні в церкві на тебе так дивився той писарчук з Підвисотки? Ти йому всміхалася? Не треба брехати, я знаю, що так. Підійди, дитино, настав час уроку Божого. Я побоююся, що ти забула обличчя нашого Творця.

Він нагадував їй про нього за допомогою рук чи тонкої тростини, яку завжди носив з собою, бо ж накульгував.

Подумки повертаючись у ті роки, я думаю, що в Христини не було жодних проблем ані з Богом, ані з його обличчям. А ось у батька вони були. Що робити бідному чоловікові, коли доньчина врода непокоїть дужче за всі богословські питання? Куди подіти відчай від того, що вона сильніша, що, хоч як намагайся, а не милуватися нею не можна, бо зваблює, несамохіть зводить з розуму. Його безсилля перед бажанням переходить у страх перед гріхом, відтак – у лють, яку він зганяє на її тілі. Якщо ти не хочеш мене задовольнити, хоч і можеш це, я зламаю тебе. Як дитина – іграшку. Завважте, це знову ж таки дуже логічно. Залізна чоловіча логіка.

Христина не боялася свого батька, як моя бабця свого чоловіка. Вона ненавиділа його. Він міг одного дня забити її до смерти, проте її ненависть було важко вбити. Вона була її єдиною подругою, підтримкою і втіхою. Як бачите, жінки з мого роду були здатні на сильні почуття.

Коли Христині виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за сільського старосту, п'ятдесятирічного удівця, людину глибоко релігійну і такого самого садиста, як батько. Христині не треба було якось змінювати себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловіка. Я навіть сумніваюсь, чи вона їх взагалі відрізняла. Мені здається, батько вже змалечку був для неї чоловіком, як пізніше чоловік – батьком.

Христина померла у двадцять років, народжуючи свою дитину, – мою бабцю. Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не народила, а саме викинула у цей світ плід її союзу з чоловіком-батьком чи батьком-чоловіком. Плід Її ненависти. А що ж ви думали: буває тільки «плід кохання»?

Моя прабабця ніколи не кохала, але вона ненавиділа.

Може, ви помітили, що про Христину я розповіла більше, аніж про бабцю. її історію я виклала детальніше, пов'язуючи факти з почуттями, і це має свою причину.

Моя бабця каже, що я, мов дві краплі води, схожа на Христину. Навіть родимка на правій щоці. У мого прадіда був її портрет. Він валявся на горищі з іншим непотребом. У дитинстві бабця годинами розглядала його, намагаючись уявити, як це – мати таку матір чи, може, як це взагалі – мати матір. По війні портрет згорів разом з хатою, яку підпалила блискавка. Попіл до попелу. Крім бабці, світлину ще бачив мій дід, він теж казав, що схожість разюча. Просто друге народження.

У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.

А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника – яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.

До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше – мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…

Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку – пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.

На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я – хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою – ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.

«Чарівник!» – вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше. Цікаво, що я не пам'ятаю, як тоді виглядав мій батько. Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'яті, це його неймовірно великі, сильні руки. Руки чоловіка, водія і, як він сам про себе казав, трішечки боксера, трішечки різьбяра, трішечки поета, трішечки художника та ще з десяток таких «трішечки». Оті його руки я запам'ятала на все життя.

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте існував ще ВІН. ВІН – це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне – небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре, що могла б повторити навіть серед ночі, якби комусь дістало сили мене розбуркати.

«Ніколи не розмовляти з Незнайомцем, не підходити до Нього, не брати від Нього подарунків, не слухати, що Він каже, одразу тікати додому чи гукати на допомогу, якщо Він спробує наблизитися, і ніколи, нізащо на світі, в жодному разі нікуди з Ним не ходити, навіть якщо Він запропонує покатати тебе великою гарною машиною».

Ці слова я пам'ятала як «Отче наш». Колір, який у дитинстві асоціювався в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець, чорна машина, кожна заперечна частка «не» – велика чорна кімната, кожне «ніколи, нікуди» – довгі чорні коридори, «в жодному разі» – велика чорна зала, а все речення – старовинний чорний замок, де мешкає Чорний Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От тільки полює він не на тварин, а на дітей, передовсім на маленьких гарненьких блакитнооких дівчаток.

У сусідньому з нами домі жила вчителька музики. Вона підробляла репетиторством. Часто, коли я гралася у дворі, з вікон її квартири лунало жорстоке знущання учнів зі старого піаніно. Дивно, я ніколи не чула, щоб вона грала власноруч. Мабуть, піаніно-ветеран вже не могло звучати інакше, аніж болісно зойкати.