Зло

– Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.

Ян усміхнувся:

– Я теж.

– Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!

– Це було нескладно. – Він примружив очі. – Ми маємо багато спільного.

– Наприклад? – Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.

– Як і він, я втрачаю від тебе розум.

Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?

Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.

Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.

– Чому ти став саме архітектором?

– Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.

– Там було страшно?

– Де?

– На війні. Ти ж був там, так?

– Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.

– Яке щастя, що я не бачила війни.

Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.

– Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.

Я відмахнулася:

– Та це я просто поранилася, коли…

– Ні, ні, ні! – Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. – Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.

– Гаразд. – Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло – ні крем, ні пудра.

– Вони – огидні, так?

Здивований погляд.

– Хто?

– Мої руки. – Я зітхнула. – В синіх плямах та ще й…

– Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!

Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.

– Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.

Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Япіднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.

– Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

– Марго!

– Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

– Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?

– Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

– А я мушу?

– Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

– Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

– Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

– А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

– Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

– А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

– Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти – потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти – потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я – потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?

Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:

– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?

Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:

– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…