Дотик

— Як я можу бути певен? — згорьовано крикнув він, звертаючись до Рубі.

— Ніяк, — відверто відгукнулася вона, витираючи очі. — Жалюгідний панікер! Я скажу тобі, що я зроблю, Александре! Попрохаю старого отця Фланнері відслужити за неї службу і щодня запалювати за її здоров’я свічок на фунт, а також найняти бідолашному старому пристойну економку.

Александр уставився на неї, від несподіванки роззявивши рота.

— Рубі Костеван! Тільки не кажи мені, що ти стала прихожанкою католицької церкви!

Вона зухвало пирхнула.

— Ні, я — атеїстка, така ж як і ти. Але клянуся, Александре, коли йдеться про чудеса, оці католики мають якийсь внутрішній зв’язок з Богом. Я багато про це чула.

Лише велике нещастя завадило Александрові розреготатися.

— Значить, ти забобонна? Чи наслухалася в барі байок п’яних ірландців?

— Я більше прислухалася до свого родича Ісаака Робінзона, я спитала сера Еркюля, чи вони, бува, не родичі, і він сказав, що ні, але при цьому чомусь скривився як середа на п’ятницю. Кілька років, які Ісак Робінзон провів у францисканському монастирі в Китаї, навернули його до папізму, і я ніколи не зустрічала фанатичнішого католика, аніж він.

— Ти просто намагаєшся мене підбадьорити.

— Так, — весело й самовдоволено відказала вона. — А тепер — іди геть, Александре. Видобудь іще тонну-дві золота. Не сиди без діла, чоловіче!

Щойно він вийшов, Рубі розридалася.

— Утім, — сказала вона трохи згодом сама собі, надягаючи капелюшок та рукавички, — не думаю, що кілька служб у церкві та свічки чимось зашкодять. — Біля дверей вона зупинилася і замислилася. — А ще, мабуть, мені треба буде умовити Александра надати пресвітеріанцям землю в Кінросі. Навіщо ображати почуття вірян та їхнє уявлення про Бога?

Уранці вона всілася на ліжко хворої Елізабет з величезним букетом гладіолусів, ротиків та сокирок з саду Теодори Дженкінс, яка наразі була у відпустці.

Обличчя Елізабет освітила радісна посмішка.

— Ой, Рубі, так приємно тебе бачити! Тобі Александр сказав, що зі мною?

— Звісно, сказав. — Квіти швидко перейшли до рук невдоволеної місіс Самерс. — Ось, візьміть, Меґґі, знайдіть для них вазу! І заберіть цю невдоволену міну з вашої пики, бо ви нагадуєте мені гусінь.

— Гусінь? — спитала Елізабет, коли місіс Самерс пішла геть.

— Насправді я думала про слимака, але що сказано, то сказано. Тобі треба буде навчитися з нею жити.

— Вона мене лякає.

— А ти їй не дозволяй. Меґґі Самерс огидна, але вона не зможе зробити тобі якусь капость навмисне, бо вона аж надто боїться свого чоловіка. А ще більше боїться вона Александра.

— Вона мені заздрить через те, що сама безплідна, а у мене буде дитина.

— Це я можу зрозуміти. — Рубі вмостилася у кріслі, наче розкішна райська пташка на жердині, і посміхнулася Елізабет; на її щоках з’явилися ямочки, а очі радісно заблищали. — Негайно припини нудитися, кицю! Я замовила телеграмою книжки з Сіднея — я ж бо знаю, які тобі сподобаються, — чим пікантніше, тим краще, — а ще я принесла колоду карт, щоб навчити тебе грати в покер та кункен.

— Не думаю, що пресвітеріанцям можна грати в карти, — виклично зауважила Елізабет.

— Слухай, наразі я налаштована прихильно до Бога, але отакої дурниці не потерплю, — суворо заявила Рубі. — Александр сказав, що тобі доведеться лежати отут десять тижнів і нічого не робити, тільки пити та сцяти, тож якщо карти допоможуть вбити час, то ми будемо грати в карти.

— Давай спочатку поговоримо, — сказала Елізабет з упевненістю в голосі. — Я хочу знати все про тебе. У тебе є син, каже Джейд.

— Так. Його звуть Лі. — Голос і вираз обличчя Рубі пом’якшали. — Він — світло у моєму житті, Елізабет. Моє дорогоцінне кошенятко. Як я за ним скучила!

— Йому зараз одинадцять?

— Так. Я не бачила його вже два з половиною роки.

— Ти маєш його фотографію?

— Ні, — різко відказала Рубі. — То була б занадто велика мука. Я просто заплющую очі і уявляю його. Такий пречудовий хлопчина!

— Джейд каже, що він навдивовижу розумний.

— Підхоплює мови, як той папуга, але Александр каже, що він не створений для того, щоб вчити гуманітарні науки в Оксфорді і здобути ступінь бакалавра — як хотілося б мені. Здається, йому більше подобається вивчення точних наук у Кембриджі.

Елізабет помітила, що ця тема є надто болючою для Рубі, тому вона змінила напрям розмови.

— А хто така Онорія Браун? — спитала вона.

Зелені очі Рубі здивовано розширилися.

— І ти туди ж? Я й гадки не маю, хто вона така, знаю лише те, що Александр вважає її втіленням всіх жіночих чеснот. Я — ніхто в порівнянні з Онорією Браун.

— Його думка про тебе, яку він висловлював мені, дещо інша. Він якось сказав мені, що захоплюється тобою навіть більше, ніж Онорією Браун. А ти певна, що не знаєш її?

— Абсолютно.

— А як ми зможемо про неї дізнатися?

— Спитати, — відповіла Рубі.

— Він не скаже нам або говоритиме загадками.

— Чортів вилупок — ось хто він такий! — погодилася Рубі.

Наступні тижні промайнули напрочуд швидко завдяки Рубі, книжкам, покеру — і Констанції Дьюї, яка приїхала погостити і залишилася на останні п’ять тижнів. Стан Елізабет був без змін; постійне кровопускання робило її трохи розслабленою, але набряки зменшилися; до того ж припинилися напади головного болю та болі у животі. Акушерка з Сіднея, яка пройшла неабияку практичну підготовку в центрі Флоренс Найтінгейл, безжально вимуштрувала трьох китаянок, наче сержант лінькуватих солдат, а потім поїхала, щоб повідомити серу Едварду, що за місіс Кінрос доглядатимуть не гірше, ніж це роблять у Сіднеї.

Але найбільше страждав Александр, усунутий від щоденного життя своєї дружини спочатку зусиллями Рубі, а потім — спільними зусиллями новоствореного альянсу Рубі—Констанція. Однак їхня компанія допомагала підбадьорювати Елізабет; кожного разу, коли Александр проходив повз спальню дружини, звідти лунали вибухи веселого сміху. А йому таки доводилося квапливо проходити повз її спальню — «як побитий собака, що уникає свого хазяїна», — казав він сам собі. Єдиною його втіхою була робота; нарешті прибули гальма системи Вестингауза, тож йому було чим зайнятися, коли гальма встановлювали на вагони.

— Я дійшов висновку, — сказав він якось Чарльзу Дьюї, — що коли чоловік одружується, то мир у його душі та свобода ідуть коту під хвіст.

— Та отож, друже, — заспокійливо мовив Чарльз. — Це та ціна, яку нам доводиться платити за те, що в старості у нас буде компанія та нащадки, які продовжать нашу справу.

— Компанію на старості я тобі гарантую, але твої нащадки — суцільно дівчата.

— Узагалі-то я дійшов висновку, що дівчата — це не так уже й погано. Вони вийдуть заміж і — якщо мої дочки хоч чогось варті — вони, можливо, приведуть в родину більше здібних чоловіків, ніж це вдалося б зробити синам. Синам не заборониш здійснювати дослідження в таких сферах, як пияцтво, легкодоступні жінки та картярство; дівчата ж усім цим займатися не будуть і не терпітимуть цих пороків у своїх чоловіках. Наречений Софії має розумну голову та ділову хватку, а чоловік Марії керує бізнесом у Данлі краще, аніж це будь-коли вдавалося мені. Якщо Генріетті вдасться підчепити такого ж гарного хлопця, як пощастило двом іншим моїм донькам, я буду дуже щасливим чолов’ягою.

Александр насупився.

— Так, усі вони гарні й розумні, але дівчата, мій дорогий Чарльзе, не можуть зберегти родинне ім’я.

— А чому б ні? — здивувався Чарльз. — Якщо вже ім’я важить так багато, то що завадить якомусь зятю взяти наше прізвище? Не забувай, що частка чоловікової крові в його онуках точнісінько така ж, як і частка крові дружини, — рівно половина. Ти що, побоюєшся, що у Елізабет будуть доньки, а не сини?

— Досі цей шлюб був невдалим, — відверто відповів Александр. — Тому, якщо доля й далі демонструватиме свою неприхильність, ця можливість перетвориться на реальність.

— Ти — наче пророк Судного дня, невиправний песиміст.