Остання любов Асури Махараджа

Асура Махарадж домовився про зустріч із тим самим відчуттям легкої відстороненості, яке не залишало його останні кілька місяців. Все йшло своєю чергою. Він і далі жив разом із пастором О’Нілом. Джонні озвався до батька, він не збирався повертатися додому, але іноді дзвонив старому. Асура Махарадж допомагав пастору О’Нілу з книгами, вони збирались удвох відкрити невелике видавництво. «В’єтконзькі пси» продовжували свої пошуки загубленої дівчини, схожої на джерело гірської води, але відповіді їхні були короткими та невтішними.

Він жив більш ніж просто. Іноді його навідував кузен, і вони любили посидіти у парку, поговорити про життя. Чапака продовжував відстоювати позиції нігілізму, але Асура Махарадж знав, що він просто потребував, аби хтось переконував його у протилежному. Інакше для чого він приходив би зустрічатися з Асурою?

Його гороскоп скасували. Згідно з астрологічними даними, він уже давно мав би згоріти в атмосфері землі й обставини життя мали б розтерти його своїми страшними жорнами днів, не залишивши й мокрого місця. А все ж він був живий, усупереч усім передбаченням.

Асура Махарадж накинув на себе куртку і за звичкою, від якої так і не зміг відучити його святий отець, вклонився пастору О’Нілу.

— Я скоро буду, отче. У мене зустріч із моїм літературним агентом. Кажуть, книга має успіх.

— Ну, з Богом, сину. Не затримуйся довго. Увечері нам треба з’їздити до наших чорномазих братів із Бронкса. Ленні казав, він організував там невеликий євангельський гурток серед колишніх в’язнів. Він із ними на короткій нозі, знаєш.

На вулиці накрапав легкий дощ, з-за хмар визирало сонце, і в цей підвечірній час воно, то ховаючись, то знову з’являючись, підсвічувало грозові хмари, що скупчилися в небі, то в погрозливий синій, то в ніжний, палевий жовтий. Махарадж сів у автобус, що під’їхав на зупинку, і рушив у бік Мангеттена.

Не озираючись, він сів на вільне місце біля незнайомої дівчини в чорних окулярах. Він глянув на дівчину і прикусив язик.

— Куди ви їдете? — спитала у нього супутниця. Гроза на вулиці, що раптово полилась, освітлювалася світлом сонця із заходу. Густу синяву хмар проперізували блискавиці.

— Їду на зустріч зі своїм літературним агентом, — відповів Асура Махарадж.

— Ви пишете книги?

— Тільки в стані афекту, мем. Але вам це навряд чи цікаво, адже ви, наскільки можу судити, не читаєте книг.

— Я читаю людей, — відповіла вона. — Вони для мене — як книги.

— І що ви можете прочитати в мені?

— Ви хороша людина. У вас добре серце. Я була би щаслива, якби хтось такий, як ви, міг читати мені вголос.

Асура Махарадж взяв дівчину, що сиділа біля нього, за руку. Сонце за вікном ставало дедалі яснішим, все більше контрастуючи з огромом грозових хмар на сході.

— Ви розкажете мені, де ви були? — спитав він.

— Обов’язково. А ви мені?

— Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною, Дашо.

Даша змовчала, лиш дивилася на нього крізь свої чорні окуляри, мовби й справді могла бачити. Асура Махарадж подумав, що, можливо, це останній жарт Бога — і її серце назавжди залишиться для нього замкненим на ключ, якого він ніколи не здобуде.

— Слава про вас ходить по всіх трьох світах, Асуро Махарадж. Сам Всеблагий запрошував вас на обід. А щодо мене, то я належу вам, відколи ви зустріли мене. Я не бачу, що нас чекає, мені не дано знати цього. Але я знаю одне: як дерева ростуть до сонця і як птахи завжди знають, як знайти керунок на південь, так і ви знайшли мене в цьому океані страждань. Прийміть мене до себе в серце і більше нікуди не відпускайте.

За вікном, крізь сліпий дощ, світило сонце. Дрібні краплі сікли по шибах автобуса, веселки, запалені підвечірнім світлом, прикрашали густе від хмар західнє небо.

Як птахи знаходять дорогу на південь.

Як повертає на сонце голову соняшник.

Як око шукає краси.

Асура Махарадж стулив повіки. У цьому безмежному океані страждань, де випадковості могли розлучати рідних на роки і кілометри, і де випадковості могли зближати геть чужих, що було надійного і безперечного? І чи було щось, на що можна було спертися? Тільки вірити і йти.

Асура Махарадж усміхнувся.

Воістину, не існувало по правді ні знання, ні незнання, ні страждань, ні припинення страждань. Тільки той далекий голос, що іноді чувся крізь гамір днів, крізь розмаїття світу. Що виринав то яскравими барвами, то поглядом, то спалахом, як блискавиці з хмар. Тільки той голос, що наче далекий гуркіт грому, наче грозові хмари, підбиті золотом призахіднього сонця. Той голос, що теплом і розлукою відзивався в серці.

Тільки він.

15.04.2013