Дотик

«Цей чоловік — просто геній», — похмуро подумав Лі, коли вони з Самерсом пройшли стільки в тунель номер один, скільки змогли: приблизно дев’яносто футів, що залишилися з колишніх тисячі. Александр так розташував заряди, щоб вчинити максимум руйнування в мінімумі простору. Жодна частина шахти «Апокаліпсис» не постраждала, окрім її найстарішого тунелю.

«Старий добрий тунель номер один. Він мене любить, старий чорт».

Самерс завивав, як мала дитина, майже всі робітники в галереї плакали, але Лі не плакав. Поки Прентіс та інші наглядачі готувалися до того, щоб відкопати Александра, Лі непомітно підійшов до вибухового пристрою і висмикнув кабель, що з’єднував його з генераторною будкою. Перевернувши пристрій, він відкрутив донну пластину і побачив, що вдіяв Александр.

«Ти ж завжди хотів розібратися, в чому полягає трюк, еге ж? — Ніхто його не бачив; Лі зняв перемичку і засунув її до кишені своїх брюк, а потім знову приґвинтив кришку. — Коли кому-небудь здумається перевірити пристрій і випробувати його в лабораторії, то він працюватиме бездоганно, як годинник. Б’юся об заклад, що ти навмисне влаштував так, що саме я виявлю оцей трюк. Бо ти, Александре Кінрос, хотів загинути в нещасливому випадку — ну, каприз долі, ніхто не винуватий. Я допоможу тобі, я стану учасником змови. Я завинив тобі це і ще багато-багато іншого.

Звісно, вони ніколи його не знайдуть. Він не повертався до галереї, коли стався вибух, а стояв біля поверхні лави з оголеними дротами в руках. Ця гора стала твоєю гробницею, Александре Кінрос. Вона стала твоїм золотим царським мавзолеєм».

— Джиме, — звернувся він до Самерса, який і досі ревів. — Джиме, послухай! Я не можу тут залишатися, треба повідомити жінок. Робітники можуть прокопати тунель на сто футів, не більше. Якщо його не буде в цій сотні, то він загинув. Він однаково загинув, і ми всі це знаємо. Але нехай трохи покопають, так їм стане легше. Я повернуся, як тільки зможу.

І Самерс, який усе життя виконував накази начальства, витер щоки, вишмаркав носа і поглянув на Лі очима, що потонули у сльозах.

— Так, докторе Костеван, я про все потурбуюся.

— Молодець, — сказав Лі і поплескав його по плечу.

«Униз чи вгору? Униз», — вирішив він. Його матір, напевне, першою взнала про чутки, тому їй першою і слід сказати.

Що сказав йому Александр учора, під кінець їхньої розмови? Щось про те, що подумає, як залишити його при собі і водночас звільнити Елізабет. Так, щось на кшталт цього. Але ж хто міг подумати, що він прийме саме таке рішення?! Хто був іще таким безжальним та рішучим, щоб узятися за саму суть справи? Жінки ніколи не дізнаються, що то був не нещасливий випадок, тож Елізабет не відчуватиме провини, а Рубі — ненависті. «Якщо моя мати дізнається, що він покінчив життя самогубством, вирішивши, що це — найкращий вихід із ситуації, то вона до скону ненавидітиме Елізабет. А це означало б іще одне джерело проблем. Тому все, про що ми говорили з Александром, так і залишиться нашою таємницею. Він загинув у шахтній аварії, які трапляються увесь час. О, скільки про це говоритимуть! Як же ж сталося, що вибухнули заряди, коли не було струму? Чому вибух вийшов таким потужним? Чому Александр нікого не пустив до тунелю номер один? Але ніхто не знатиме достеменно, ніхто — окрім мене та Александра».

Коли Рубі, яка стурбовано чекала на веранді, побачила Лі, що вийшов з вагончика, їй довелося вхопитися за опору навісу, щоб не впасти. Коли він підійшов ближче, вона побачила його обличчя — суворе, непорушне, рішуче. Чи через вираз обличчя, чи якимось іншим містичним чином, але Рубі зрозуміла без тіні сумніву, що Александр загинув. Вона підняла руку, а другою спиралася на стовп, наче на милицю. Лі взяв її за руку і підтримав.

— У тунелі номер один сталася аварія. Александр загинув, принаймні шансів вижити у нього немає.

У її зелених очах з’явився вираз, який з’являється у кішки, коли у неї забирають кошенят, щоб їх утопити, — спантеличення та невимовний біль. «Невдовзі, — подумав Лі, — вона почне шукати Александра в усіх закутках своєї захитаної свідомості, гадаючи, що сталася якась помилка і насправді Александр живий».

— То був його фірмовий великий вибух?

— Так, сталася осічка, тому він увійшов до тунелю, щоб полагодити обрив.

Рубі колихнуло; Лі обійняв її за плечі і повів усередину, де посадив у крісло і налив бренді.

— Це на нього не схоже — не прорахувати заздалегідь усе, що стосується вибухівки та вибухових робіт. Він займався цим тридцять п’ять років, — мовила Рубі, до якої повертався її нормальний колір обличчя.

— Може, саме через це і сталася біда, мамо. Він просто втратив почуття небезпеки, став легковажити.

— Це ж не в його характері, ти знаєш.

— Я просто намагаюся пояснити це, і собі також.

— Нарешті я овдовіла! — здивованим тоном мовила вона. — Нарешті я відчуваю себе вдовою. А Александр не був би самим собою, якби не залишив відразу аж дві вдови.

— Мамо, з тобою все гаразд? Мені треба повідомити Елізабет.

— Вона його не оплакуватиме. Тепер у неї є ти.

— Не кажи так, мамо.

— Ой, іди вже! Це не я кажу, це моє потрясіння каже, — стомлено відказала Рубі. — Передай Елізабет, що я піднімуся до неї сьогодні, але пізніше. До того часу вона вже встигне оговтатися, бо там Констанція і вона її втішить. Тепер ми всі — вдови.

Вагонетки працювали як навіжені: мало не половина міста прийшла до шахти, щоб розчистити завали у тунелі номер один. Лі ж поїхав на гору і застав Елізабет і Констанцію в оранжереї; вони сиділи й пили чай. Вони підняли на нього свої безтурботні обличчя і придивилися до Лі: увесь у пилюці, спітнілий, а на обличчі такий вираз, який бував у Суня, коли хтось із його людей скоював якийсь злочин.

— Що трапилося? — спитала Елізабет. — Ми чули якийсь глухий удар.

— Стався жахливий нещасний випадок. Загинув Александр.

Чашка з чаєм випала з рук Констанції і розбилася об підлогу. Елізабет поставила свою на тарілочку, вирівнявши її вушко з узором на тарілочці. Її біла шкіра стала іще білішою, але минуло кільканадцять секунд, і тільки тоді вона поглянула на Лі. У її очах промайнула жахлива суміш смутку та радості — наче ці дві поборювали одна одну в її душі.

«А коли ці відчуття вщухнуть, — подумав Лі, — вона не відчує нічого, окрім полегшення. Дружина Александра не оплакуватиме свого чоловіка. Його оплакуватиме моя мати».

І це усвідомлення змусило його негарно подумати про свою кохану: двадцять три роки хоч якогось співжиття, нехай і невеселого, однаково мусили викликати відчуття втрати, а значить — смуток і бажання поплакати.

— Рубі, — сказала вона тремтячими губами, — Рубі знає?

— Так, я першою повідомив її, бо в місті вже почалися розмови. Там добре почули, що вибух був справді жахливий.

— Я задоволена, що ти повідомив її першою. Дякую, — лагідно мовила Елізабет. — Для неї він набагато більше значив. Бідолашний Александр!

Констанція плакала, заламуючи руки.

— Не плач, — сказала їй Елізабет тим же тихим та лагідним голосом. — Так краще — загинути у цвіті літ, аніж жити, відчуваючи, як підкрадається старість. Я рада за нього.

— Мама каже, що прийде пізніше. Ти зв’яжешся з Нелл?

— Так, звісно.

— А вони знайшли його тіло? — спитала Констанція.

Лі поглянув їй просто у вічі, і в очах його з’явився бентежний вираз.

— Ні. Вони ніколи не знайдуть його тіла, Констанціє. Воно в кількастах футах від входу в тунель, якого більше не існує. Тепер Александр — навіки частина «Апокаліпсису». — Він рушив до дверей. — Я мушу йти, я потрібен на шахті.

Елізабет провела його через галявину, що зеленіла після дощу.

— Він же не знав про нас, Лі?

— Ні, не знав, — відказав Лі, збагнувши, що з цією неправдою йому доведеться жити довіку. — Він усі свої зусилля зосередив на цьому вибухові. Нещастя трапляються навіть із благословенними людьми. А шахта — це дуже небезпечне місце. — Лі прикрив долонею очі. — Ніколи не думав, що на Александра чекає такий кінець. Він був королем.