Дотик

— Ну то й Бог з нею, невелика проблема, — відреагував Александр на цю новину. — Я попрохаю Рубі, щоб знайшла тобі добропорядну китаянку. Тільки не кажи, що тобі не потрібна служниця! Тобі робили зачіску всі ці два тижні, що ми були в Сіднеї, тому, певен, ти вже збагнула, що для цього потрібна ще одна пара рук.

— Рубі? Це твоя економка? — спитала Елізабет, уже знаючи, що їде до будинку, де повно слуг.

Від цього запитання Александр розсміявся так, що в нього аж сльози на очах виступили.

— Та ні, — відповів він, коли нарешті перевів подих. — Рубі — це… як би краще висловитися… це — як установа, свого роду інституція. Величати її у менш величний спосіб означало б принижувати її. Рубі — майстер гострого слівця та в’їдливого зауваження. Вона — Клеопатра, але водночас і Аспасія, і Медуза, і Жозефіна, і Катерина Медичі.

«Он воно як!» — Та Елізабет не мала можливості продовжити розмову в тому ж дусі, бо вони саме прибули на залізничну станцію Редферн — непоказний район сараїв, комор та розгалужених залізничних колій.

— Ці платформи трохи занехаяні, бо влада увесь час обіцяє збудувати нову станцію на початку Джордж-стрит, але обіцянка так і лишається обіцянкою, — зауважив Александр, допомагаючи Елізабет вийти з фаетона.

Залишкові симптоми морської хвороби не дали Елізабет можливості насолодитися поїздкою на потязі з Лондона до Единбурга, але тепер вона з величезною цікавістю споглядала паротяг, що мав доставити їх до станції Бовенфельс у Новому Південному Уельсі. Оповитий парою, він височів на комбінації маленьких та великих коліс, сполучених між собою сталевими штангами; він стояв, пихкаючи, наче величезний злий собака, а з високої труби клубичилися пасма диму. Ця пекельна машина була сполучена з тендером, повним вугілля, до якого було причеплено вісім вагонів — шість другого класу і два — першого, з «каютою» (так висловився Александр) для чималого багажа, вантажів та кондуктора.

— Знаю — хвіст поїзда теліпається сильніше за голову, але однаково мені доведеться висовуватися з вікна і наглядати, як працює локомотив, — сказав Александр, проводячи Елізабет у щось схоже на затишну приймальню, з плюшем на стінах та з килимом на підлозі. — Саме через це вони і чіпляють вагон першого класу позаду решти вагонів. Насправді це вагон губернатора, але він радо надає мені можливість ним користуватися, коли він його не потребує, — бо я ж плачу гроші.

Секунда в секунду о сьомій поїзд рушив від перону, і Елізабет прикипіла до вікна. Так, Сідней і справді був великим містом: минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж будинки почали рідшати, п’ятнадцять хвилин торохтіння, цокотіння та смикання — на такій швидкості, що аж дух перехоплювало. Час від часу повз вікно проскакували платформи, що позначали маленькі містечка — Стратфілд, Роуз-Гілл, Парраматта…

— З якою швидкістю ми їдемо? — спиталася Елізабет, смакуючи неповторне відчуття швидкості та погойдування.

— П’ятдесят миль на годину, хоча паротяг здатен і на шістдесят, якщо добряче розкочегарити котел. Це щотижневий експрес, він ніде не зупиняється аж до Бовенфельса. З товарняками — інша справа, вони пересуваються значно повільніше. Але наша швидкість знизиться до двадцяти-п’ятнадцяти миль на годину, коли колія піде вгору, в деяких місцях буде ще меншою, тому подорож займає аж десять годин.

— А що перевозять товарні потяги?

— До Сіднея — пшеницю та харчі, а також гас із перегінних заводів у Гартлі. А до Бовенфельса їдуть будматеріали, товари для місцевих крамниць, устаткування для шахт, меблі, газети, книги та журнали. Худоба найкращих порід, коні та вівці. А ще товарняками їдуть на захід люди, щоб займатися розвідувальними роботами або працювати на землі. Їдуть безкоштовно, бо на товарняках ніхто грошей з них не бере. Але ніколи, — мовив Александр з особливим наголосом, — ніколи на товарних потягах не возять динаміт.

— Динаміт?

Його очі перескочили з її пожвавленого обличчя на кілька великих дерев’яних ящиків, складених у кутку від підлоги до стелі, з зображенням черепа та схрещених кісток на кожному.

— Динаміт, — пояснив Александр, — це нова речовина для руйнування скельних порід вибухом. Я завжди наглядаю за ним особисто, бо динаміт настільки важко дістати, що він у цих краях майже так само цінний, як і золото. Цю партію мені доставили зі Швеції через Лондон — його везли на «Аврорі», на судні, яким ти прибула сюди. Колись, — говорив далі Александр, і в голосі його залунав ентузіазм, — вибухові роботи були справою ризикованою і фактично непередбачуваною. Їх виконували за допомогою чорного пороху — або, як кажуть, збройного пороху. Дуже важко наперед угадати, як саме цей порох подрібнить скельну породу, у якому напрямку піде енергія вибуху.

Знаєш, колись я й сам працював піротехніком, тобто підривником — у різних місцях. Але нещодавно одному шведу вдалося приборкати нітрогліцерин, який сам по собі є настільки нестійким, що може вибухнути від струсу. Цей швед змішав його з основою — клеєм, який зветься кізельгур, а потім запакував суміш у папір; вийшло щось на кшталт свічки, тупої з обох кінців. Ця паличка не може вибухнути без капсуля з фульминату ртуті, прикріпленого до її кінця. Піротехнік прикріпляє достатньо довгий бікфордів шнур до детонатора — і отримує набагато безпечніший та набагато контрольованіший вибух. Хоча якщо мати динамо-машину, то можна здійснити вибух за допомогою електричного розряду, що передається по довгому дроту. Невдовзі саме цим я і займуся.

Її спантеличений вираз розсмішив Александра — уже вкотре за цей ранок.

— Ти хоч слово зрозуміла з того, про що я розповів, Елізабет?

— Декілька, — посміхнулася вона у відповідь.

Її чоловікові перехопило подих.

— Щойно ти вперше мені посміхнулася, — мовив він.

Відчувши, як на щоках спалахнув рум’янець, Елізабет відвернулася до вікна.

— Піду, постою на платформі разом з машиністами, — різко кинув Александр і вийшов через передні двері.

Коли він повернувся, поїзд устиг перетнути по містку широку ріку; тепер попереду замаячила стіна високих пагорбів.

— То була ріка Ніпін, — мовив Александр. — Час розчиняти вікна. Потягу доведеться долати такий крутий підйом, що він рухатиметься зиґзаґами. Подолавши відстань менше, аніж в одну милю по прямій, ми піднімемося на висоту тисяча футів, тобто на кожні пройдені тридцять футів ми підніматимемося на один фут угору.

Навіть на значно меншій швидкості відчинене вікно могло зіпсувати вбрання: великі часточки сажі залітали всередину і осідали скрізь, де тільки можна. Але однаково це було цікаво, бо завдяки звивистості колії Елізабет уперше змогла побачити, як натужно працює локомотив, як з його труби валить дим і як обертаються великі колеса, якими рухають сталеві штанги. Час від часу колеса проковзували по рейках, втрачаючи зчеплення у сум’ятті стукоту і пихтіння; закінчивши ж перший зиґзаґ, паротяг долав наступний схил задом наперед, штовхаючи поперед себе увесь потяг спочатку вниз, а потім вискакуючи нагору.

— У результаті отакої гойдалки потяг зрештою опиняється нагорі, піднімаючись дедалі вище, — пояснив Александр. — Оці зиґзаґи — це хитромудра ідея, завдяки якій уряду вдалося побудувати залізницю через Блакитні гори, хоч насправді це зовсім не гори, а розсічене плато. На протилежному його боці ми спускатимемося униз такими само зиґзаґами, як і зараз. Якби ж це були справжні гори, то ми б подорожували долиною, а вододіл пройшли б через тунель. Це було б набагато легше, і родючої долини на заході переселенці дісталися б іще кілька десятиліть тому. Новий Південний Уельс нічого не віддає задурно, утім, як і інші колонії в Австралії. Тому, коли люди нарешті підкорили Блакитні гори, їм довелося позбутися багатьох технічних теорій, прийнятних для Європи.

«Ага, — подумала Елізабет. — Тепер я знаю один з ключиків до свідомості мого чоловіка. І до його духу, а може — і до душі. Він захоплюється всілякими механізмами, двигунами та відкриттями, і, хоч якою просвіченою не була б його аудиторія, він однаково повчатиме її і читатиме їй лекції».