Нейтрино залишаeться в серцi

Я сів біля вікна. Думка про репортаж кудись зникла. Я спробував уявити зараз Золотого Зуба, але він чомусь не уявлявся. Тоді я зрозумів. Усе прогнала від мене Інка. А за яким таким правом вона пронизала моє серце? Навіщо вона там потрібна? Адже я прибув сюди не закохуватися, — для цього місця скрізь досить. Я прибув сюди, щоб порадувати читачів журнала розповіддю про чудових людей науки. І раптом — Інка.

Геть!

Згідно відомих мені документів, опублікованих у періодичній пресі, всяке кохання з першого погляду легковажне. Воно не відповідає сучасним морально-етичним вимогам і кодексам. Це коли кожен буде закохуватися з першого погляду, то всі люди просто перекохаються і знищать оте святе почуття. Коли його знищать, тоді геть зникне з лиця землі література та мистецтво. Тоді в кіно будуть демонструватися тільки хронікально-документальні фільми, і люди почнуть від нудьги хворіти на артеріосклерозу в двадцятирічному віці. Не можна так. На можна закохуватися з першого погляду.

Для справжнього кохання потрібно подивитися дівчині у вічі не менше як тричі. Треба, щоб об’єкт кохання був високорозвинутою істотою (знову істота), щоб він займався суспільно-корисною працею, щоб він мав певну норму клітин у мозку і любив літературу, мистецтво і бажано — камерну музику. (Об’єкт кохання не може співати романс «Черный кот»). Ще бажано, щоб об’єкт кохання перевиконував норми виробітку, жив у будинку, який бореться за звання будинку комуністичного побуту, голився чи робив зачіску в перукарні, яка бореться за звання кращої перукарні району. А що таке Інка, оця дівчина, тоненька, з сірими очима, гострими зубами і швидка, немов нейтрино? Що вона за одна, щоб з першого погляду так нахабно вдертися в моє серце і витиснути звідти все, що там назбиралося протягом мого життя?

До залу зайшло два чоловіки в суворих чорних костюмах. Обидва сиві. Обидва в окулярах. Тільки один тримав голову високо, ніби намагаючись розгледіти якусь наукову таємницю, заховану на стелі, а другий таку таємницю шукав на підлозі —він опустив свою голову так низько, що закрив підборіддям вузол галстука. Вони, чемно хитнувши головами, привіталися до мене. Я їм відповів, теж нахиливши голову. Нахаба! Ти встань та привітайся, вклонися їм. Може, то люди з світовим ім’ям! А то вони можуть подумати про мене, ніби я молодий вчений, який знищує теорію Айнштайна, або вже відкрив нову зірку на небі.

Потім до залу зайшов веселий і щасливий дідок — низенький, маленький, підтягнутий, як солдат другого року служби. В таких дідусів немає віку. Роки не лежать на їхніх спинах. У них молоде серце з старою склерозою.

Слідом за дідусем прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. (В штанях з’являтися жінкам серед вчених мужів не можна — таку легковажність не прощають. Адже тут не танцювальний майданчик і не стадіон!) У голубій сукні вона ще дужче нагадувала нейтрино. Шкода, звичайно, що жоден вчений ще не бачив те нейтрино, але мені здається, що воно повинно бути голубим. Інка сіла поруч зі мною.

— Можна? Я не заважатиму?

— Я дуже радий, що ви прийшли.

— Чому?

— Будете моїм гідом серед цих хмарочосів науки.

— Ви дуже сподобалися батькові, Вадиме.

— А вам?

Це питання було зовсім недоречне. Навіть нахабне. Навіть безглузде. Бо як це я можу їй сподобатися? Навіть дивно було б, коли б я комусь міг подобатися. Взагалі, я вже помітив — у присутності гарних дівчат я завжди говорю дурниці.

Інка сказала:

— Зюзя-Музя просто закохався у вас.

— Це теж перемога. Знаєте, діти вміють краще, ніж дорослі, довіряти свої серця хорошим людям. Бачите, я іноді говорю мудрі речі.

— Шкода, що я не дитина.

— Інко, це вам так здається. Побудьте дитиною ще трішки.

Я ніби досягнув мети — усмішка не давала Інці зімкнути уста.

— Слухайте, Інко, давайте на «ти», — запропонував я.

— Давай.

— О’кей! Ой, Інко, хто ж ото іприйшов? Поглянь, та то ж сам Прюст!

Високий худорлявий чубатий чоловік ішов поміж рядами крісел і вклонявся в обидва боки. Здалеку мені здалося, що його довгий, загнутий донизу ніс чимсь нагадує італійську ґондолю.

— Тато казав: він виявив бажання допомогти вставити душу нашим роботам. Послали запрошення письменникам, всі відмагалися, а Прюст напросився сам.

Вірний раб Музи, відмінний вершник Пегаса, романіст, драматург, поет, кіносценарист розгублено дивився навколо себе. Він шукав місця. Вільних крісел було багато, тому Прюст так одразу не зміг зорієнтуватися. Він сів у першому ряді і поклав на коліна великого, як скриня, портфеля.

— Ти віриш, Інко, що він геній?

— Вірю.

— Я теж. Знаєш, коли генії ще живі, —їх не дуже читають і визнають. Але; коли вони помирають — тоді всім стає ясно, що вони геніяльні. Правда ж, це здорово — ми після смерти зникаємо, а генії народжуються?

Інка дивилася на мене розгублено. Вона не вірила, що я можу проголошувати такі афоризми. Та коли б я сам на себе подивився збоку, то теж дійшов би до висновку, що наукове оточення на мене дуже позитивно впливає. Людина таки є продуктом середовища.

— Глянь, Вадиме. Пітагоренко-Волоцюга прийшов.

Дебелий стариган у жованому сірому костюмі йшов, високо тримаючи велику сиву голову. Він ні до кого не вітався. Мабуть, забув. Він, напевне, був гордий і самовпевнений, оцей Пітагоренко-Волоцюга.

— А отой, у синьому костюмі. Павло Петрович Левандовський. Правда, гарний?

Як це розуміти — гарний? Мені він здається зовсім негарним. Він ніс із собою дуже багато чорного кольору — очі чорні, брови такі ж, та до того занадто широкі. Волосся, старанно прилизане за допомогою якогось мастила, теж чорне. Шкіра на обличчі смугляста. Одягнутий у занадто синій костюм. Мені чомусь стало боляче — Інка дивилась на нього із захватом. Цікаво, що їх зв’язувало? Мені навіть здалося, що з появою чорнявого чоловіка настрій у Інки змінився. Левандовський осібно, досить чемно привітався до Інки. Навіть ледь помітно усміхнувся.

Потім з великою групою науковців до залу зайшов Карась. Сірий спортивний костюм дуже пасував до його могутньої статури. Карась весело вітався до всіх. Нас з Інкою він також помітив і підморгнув нам. Карась і з ним ще чотири вчених зійшли на поміст і сіли до столу.

— Прошу уваги. Розпочнемо роботу. Дозвольте мені коротко розповісти про суть проблеми, яку ми зараз маємо обговорити. Оскільки тут присутні кілька товаришів, яким нічого не відомо про наші наукові прагнення, й серед них — письменник Микола Костянтинович Прюст, дозвольте мені розповісти все з самого початку.

Професор дуже стисло розповів про те, що два роки тому в сузір’ї Лебедя відкрито нову плянету Ікс. Надчутливі наземні космічні радіостанції прийняли з неї сиґнали. Розшифрувати їх не вдалося, але цілком ясно — посилали їх розумні створіння. Уряд підтримав клопотання вчених і є ухвала надіслати на плянету ракету. Керуватимуть ракетою роботи, бо ми ще не)маємо можливости забезпечити життя людини в польоті, який триватиме сто років.

Ні, Карась не природжений промовець. Він не вмів володіти жестами. Він навіщось недоречно махав лівою рукою. В кінці промови він сказав:

— Завдання нашого інституту — підготувати космонавтів-роботів, які мають здійснити політ і системою сигналізації, що поєднує в собі радіо та промені лазера, вони передадуть на землю свої спостереження. Вам відомо, що деякі країни вже робили спробу надсилати кібернетичні устаткування на інші плянети. Але особливого успіху це не принесло. Ми одержали тільки підтвердження наших припущень. Але нової інформації машини не дали. Ми ж маємо надіслати на плянету Ікс розумних, здатних самостійно мислити роботів. Щоб розумні істоти плянети Ікс мали якесь уявлення про людей Землі, ми виготували роботів ось такими.

Карась відсунув плисову завісу, і я вперше побачив тих людей, котрих, як твердив Капуста, зробили в майстерні.

Праворуч стояла дівчина. Вона була в голубій сукні. Голова гордо піднята догори. Кирпатий ніс, трохи товстуваті губи. Русяве волосся пасмами лягало на плечі.