Нейтрино залишаeться в серцi

Я вже себе знаю: коли початок репортажу є —то буде й кінець. Тому я йшов до лябораторії номер п’ять бадьорою ходою. На душі в мене було весело. Я скажу зараз Інці, що життя прекрасне і що про це я тільки-но довідався, бо відчув себе космонавтом нашого неосяжного всесвіту.

В лябораторії номер п’ять біля столу я помітив схилену над паперами голову. Мене та голова покищо не помічала. Здавалося, навіть крізь стіни в лябораторію проникає сонце. Величезні скляні посудини найрізноманітнішої форми були підвішені до стелі, стояли на столах, стеляжах і на підлозі. Спершу мені здалося, що ті посудини порожні. Але я помилився. В них відбувалися якісь процеси чи, може, реакції. В деяких парувала рідина. З одної в іншу по краплині текли червоні сльози. А в одній величезній скляній колбі бурхало і кипіло щось схоже на звичайне пиво.

Нарешті мене помітив чоловік. Він підвівся і запитав:

— Ви до нас?

— Так.

— Дуже приємно. Ви, здається, кореспондент?

— Так.

— Мені дуже хотілося поговорити з вами.

Зі мною розмовляв Левандовський. Про що ж він зі мною хоче поговорити? Я ніби передчував, що зараз він говоритиме неприємні речі. Тому я перехопив ініціятиву.

— Скажіть, будь ласка, що робите ви в цій лябораторії?

— Ми? Ми досліджуємо молекули тієї речовини, яку потім використовуємо для створення штучного мозку роботів.

— Цікаво. А що то за речовина? Ви можете мені пояснити?

— Покищо — ні. Не вважаю за потрібне про це говорити передчасно. Ця речовина ще повинна пройти випробування на найвищому рівні.

— Шкода. А хто її винайшов?

— Карась. Це ви мусили б знати, їдучи сюди.

Левандовський говорив зі мною роздратовано. Він не бажав дивитися мені у вічі. Тому розмовляти з ним було важко. А чому він так поводиться? Я запитав його про це.

— Чому ви розмовляєте зі мною, ніби я вашу кашу з’їв?

Левандовський усміхнувся. Коли він усміхається гарними тонкими губами, то відразу перетворюється з ученого на пустотливого хлопчика.

— Пробачте. Я не помітив. Бачите, мені хотілося поговорити з вами про інтимні справи. Вірніше, про справи дуже важливі, які стосуються мого життя.

Левандовський вийшов з-за столу, пройшов двічі з кінця в кінець лябораторії, потім сів знову. Щось у нього не виходило. Щось він не додумав. Чи, може, не знайде слів, щоб висловитися пристойно.

— Бачите, ви можете мене неправильно зрозуміти. А я цього не хочу. Я хочу, щоб ви зрозуміли мене саме так, як я думаю. Згодні?

— Звичайно.

— Ну, як же це все висловити? Вам не здається, що я зараз схожий на лірика, а не на фізика? Запевняю вас, що фізики мають такі ж почуття, як і романтики та поети. А дехто вважає, ніби наші душі просякнуті формулами. Ніби точні науки зробили нас такими точними, що наші почуття просто притупилися. А ви що думаєте з цього приводу? Хоч, правду кажучи, яке це має значення.

Він ще довго говорив, але я вдав, що все буквально розумію і не почуваю ніякого підтексту. А він же хотів в дуже делікатній формі сказати мені приблизно таке: «Забирайся звідси, юначе, бо я кохаю Інку, а ти стоїш на дорозі».

Ні, він цього не сказав. Він би ще говорив до вечора про фізиків і ліриків, та раптом прийшла Інка. Вона весело кивнула мені. Левандовський одразу спохмурнів і нахилився над своїми розрахунками та схемами.

— Ти сьогодні увечорі нікуди не йди, Вадиме!

— Підкоряюся наказові, —пожартував я.

— Не моєму. Я не вмію наказувати.

— А чиєму?

— Батько запросив тебе і Прюста до себе пити чорну каву.

— Ти теж візьмеш у цьому участь?

— Якщо тато не прожене.

— Він це іноді робить?

— Дуже часто.

Левандовський дивився на нас сумним поглядом. Я запитав у нього:

— Ви, здається, не все сказали?

— Все,'— відповів він. Потім хвильку подумав і додав: —Буде час на Землі, коли людям не доведеться розмовляти, щоб зрозуміти один одного. Велика енергія людської думки передаватиметься імпульсами мозку.

— Я б не хотів жити за тих часів, — сказав я.

— Ти базіка. Тобі тоді буде нудно, правда? — запитала Інка.

— Ні. Хтось сказав, що язик даний людині, щоб вона приховувала свої думки. А що тоді буде?

— І ти часто користуєшся язиком для цієї мети? — запитала Інка.

— Ні. Я спостерігаю такі якості в інших. Це мені дає насолоду.

Я попрощався з Левандовським. Інка проводжала мене. Коли ми вийшли з лябораторії, вона запитала:

— Про що ви розмовляли?

— Він доводив, що кохає тебе.

— Пра?

— Такого слова немає.

— Тепер буде.

— Ні, він нічого такого не сказав. Він говорив зовсім про інше, але я його саме так зрозумів. Фізики також можуть почувати і кохати. Це, між іншим, дуже добре.

— Чому?

— Тому, що ти зараз теж фізик, — і пожартував я.

9. Сміття з Землі на інші плянети не переносити

Прюст ішов поривчастими кроками. Він несподівано кидався вперед, ніби йому треба когось наздогнати, а потім раптово стишував ходу. Мені здалося, що Прюст ходить у такт своїм думкам. Коли виникає цікава думка, він уповільнює крок, а то й зовсім зупиняється, коли ж думка зникає, він кидається їй навздогін.

Ми йшли на засідання комісії. Прюст притишив ходу і сказав:

— Дуже дивно. Як це могло трапитися? Наша наука має величезні досягнення, а я не написав ще жодного фантастичного роману. Як ви гадаєте, слід за це братися?

— Звичайно.

Прюст прискорив крок.

— Так. Чудесно! Наша людина вже ходила в космосі пішки. Мене це дуже вразило. Це вище фантазії людської. Але ж я можу придумати ще вразливіші ефекти. Дозвольте, де ж тут конфлікт?

— Дуже просто. Один науковець доводить, що на якійсь там плянеті є життя, а другий категорично проти. Вони летять разом. От вам і конфлікт.

Прюст побіг. Потім зупинився. Я підійшов до нього. Він вхопив мого ґудзика.

— Цікаво. Але де ж тут кохання? Знаєте, мені найкраще вдається передавати людські почуття. А де в даному випадку кохання?

— Він кохає її. Вона залишається на Землі, а він летить. Повертається він через десять космічних років. А на Землі минає сто. Але, щоб його кохана не перетворилася на трухляву бабусю, він її перед відльотом законсервує. І вона збереже всі свої принадні якості. Уявляєте?

Прюст побіг. Він уявляв.

— Потім він повернеться на Землю, розконсервує її і почнеться пора чудесного кохання, — сказав Прюст.

— Щоб це не нагадувало сон сивої кобили, — погнався я за Прюстом, — можна зробити так: він привозить на Землю красуню з іншої плянети. Він кохає ту красуню. Але, коли розконсервував свою колишню кохану, зрозумів — земної краси на небі не знайдеш. І він знову кохає свою колишню, законсервовану.

Прюст зупинився. Мій ґудзик тримався на одній ниточці.

— Слухайте, у вас чудесно працює фантазія. — Він вихопив з кишені бльокнота і почав швидко писати.

У кабінеті сидів Чубарик і ще один невідомий мені чоловік. Невідомий мені чоловік був могутньої статури. Червона шия боролася з вузьким комірцем. Шия переможе. Я переконаний у цьому. На рожевому, круглому обличчі зберігався вираз твердої впевнености. Це був вольовий товариш з району.

Кабінет Карася здався мені надзвичайно зручним. Невеликий письмовий стіл, біля стіни — напівкрісла. Сидіти в них не твердо і не м’яко. На стіні портрети Айнштайна і Павлова. А навпроти — невідома мені карта неба. На ній червона нитка показувала шлях від Землі до плянети Ікс.

Як завжди, бадьорим кроком до кабінету зайшов Карась.

— Пробачте, я трохи запізнився. — Він сів біля стіни і запропонував: —Надамо перше слово письменникові Прюсту.

— Дозвольте, дозвольте, — підвівся Чубарик, — я гадаю, вірніше, я наполягаю, щоб перше слово надати представникові з району. У нього обмежений час. Я запросив його на засідання, щоб одержати тверду установку в справі виховання роботів. Думаю, що заперечень не буде? — Чубарик подивився на нас. Він ніби додав до своїх слів, мовляв, які тут можуть бути заперечення, коли вольовий товариш з району прибув сюди.