Сакрал

— Пішли в спальню.

— Добре, що ти здатна йти, — зіронізував Валентин, більше тримаючи її, ніж обіймаючи.

— Йти? — Вона помахала рукою з сумочкою перед його обличчям. — Ні! Неси мене на руках!

Валентин оторопів. Гарненька ж картина збоку. Не дай Боже людей. Але Тереза навідріз відмовилася йти. Нести-таки довелося. Хоча б до ліфта.

— Неси по сходах, — завередувала красуня, коли «принц» поставив її на ноги і викликав ліфт.

— Подивися на себе, — грубо відрізав Валентин.

Він мав на увазі її стан, але Тереза думала лише про вечірню сукню та сережки, що так пасували до її обличчя. Дівчина вражено зупинилася, і коли в очах з'явився не то докір, не то сльози, Валентин зрозумів, що перестарався. Ну, перебрала вона, з ким не буває.

— Ти не романтик, — звинуватила в убогості почуттів коханого, — а мені так хочеться бути коханою, відчути, що до тебе залицяються.

— Ти подобаєшся мені, — тихо і ніжно мовив на вухо, цілуючи в щоку, потім в губи, так і не давши можливості перепитати — тільки подобається чи щось більше.

Вона заплющила очі, і по щоках потекли сльози. Відповіла на поцілунок пристрасно і невинно, немов дівча, що вперше куштує смак кохання.

Від чергових розмов їх врятував ліфт, двері якого раптово розчинилися за спиною Терези. Не перериваючи поцілунку, вона вхопила Валентина за комір і потягла всередину ліфта, нащупала останню кнопку і натиснула.

— Ти не така, як завжди, — прошепотів Валентин, коли її губи почали пестити його шию.

Вона повернулася до губ, не хотіла говорити, пояснювати, хотіла кохати і бути коханою.

Навіть якщо немає почуттів.

Уже у квартирі, наливши Валентину склянку коньяку, вона зникла лише на мить, у ванну. А потім повернулася, вся волога і трепетна, загорнута в рушник.

Сидячи на дивані у вітальні, Валентин завмер з тією ж склянкою в руках. Такою він її ще не бачив. Майже не впізнавав. У її рухах, погляді з'явилося щось звірине, котяче, привабливо-жагуче.

Поки Валентин оглядав свою кралю, загорнуту в рушник, під яким (він був упевнений) абсолютно нічого немає, дівчина підійшла ближче, не відриваючи погляду від його очей, взяла з рук склянку, потім сіла на коліна і, цілуючи, почала розстібати ґудзик за ґудзиком, допомагаючи Валентину зняти одяг. Коли він проникнув руками під рушник і перконався, що був правий, невпевнено запитав:

— Нести тебе в спальню?

— Ні, — відповіла дівчина. — Тут зручніше.

Олександр Януш уже давненько не бачив своєї маленької Терези, яка вимахала в дорослу тендітну красуню. Вона зовсім не була схожою на свою матір. Він намагався вловити найменші риси, але дарма — у Терези були власні. А жаль, бо Марту, її матір, він справді кохав. Минули роки, а він ніяк не міг забути її погляду, її манер, грайливого характеру. Вона завжди нагадувала йому дитинча пантери. А в Терезі отієї грації вже не було.

Зараз, дивлячись у вікно на доньку, він подумав, що, може, це й на краще. Отже, Тереза не повторить помилок Марти, в неї буде інше життя.

Марта своє зіпсувала. А заодно і його. Чому ж він досі так нестримно її кохає? Вдруге не одружився й інколи ловив себе на думці, що лічить роки до старості, до смерті.

Щоб зустрітися з нею, Мартою.

Вічно юною і палкою, немов саме кохання. І там, на небі, вони нарешті зможуть бути разом. Марта вірила, що людина народжується кілька разів. Цікаво, чи зустрінуться вони в іншому житті? Чи згадають одне одного?

— Я обов'язково впізнаю тебе, — прошепотів Олександр у тишу, хоча на людях завжди повторював, що потойбічного світу не існує.

Люди народжуються і вмирають. І все.

— Тату! — почулося в коридорі. — Ти де?

Але відповідати вже не довелося. Його пташенятко само його знайшло.

— Давно ж я тебе не бачила!

— Як Карпати?

— Як Відень?

1 хто її навчив відповідати питанням на питання?

Тереза якимось новим поглядом глянула на батька, завважила, що його колись пшеничне волосся стало зовсім сивим (може, давно придивлялася?), трішки змінилося лице, і тільки очі залишилися такими самими блакитними і світлими, як колись.

— Як справи?

— Добре.

Стандартне питання, стандартна відповідь. Батько ніколи не розповідав ні про себе, ні про бізнес. Зате все завжди хотів знати про неї.

— Що з твоєю виставкою?

У яблучко. Найменше Тереза хотіла говорити зараз про неї, розповідати про власні проблеми і про те, яка вона немічна щодо їх вирішення.

— Ну-ну, колися. Знову щось трапилось?

І як він вгадував, коли в неї було щось негаразд?

— Її, мабуть, не буде…

Втуплений у підлогу погляд підтвердив, що все надто серйозно.

— Не буде? — хотів перевести на жарт Олександр.

— Ні.

Тереза ще більше напружилась.

Ось так завжди розповідала про свої оцінки в школі, коли хвалитися було нічим, тоді Олександр сідав коло неї і пояснював, що вона повинна вчитися, бо це її майбутнє. Правда, це рідко спрацьовувало. Та й сам він, відверто кажучи, теж не вірив, що то майбутнє. Бачив, що діється в країні. Але ж не ростити доньку тупою!

— Що сталося?

— Картини замокли… Хтось пожартував… усе зіпсуте! А тих картин якраз і бракує для виставки! Корчовський відмовляється влаштовувати виставку з такою кількістю картин, що у мене.

— Я з ним поговорю, — серйозно мовив Олександр.

Тереза від несподіванки ширше розплющила очі. Вона зовсім не хотіла цього. Просто зайшла мова про виставку…

— Ні!

— Ні? — здивувався батько.

— Ні! — Тереза відійшла подалі на середину кімнати. — Я хочу спробувати сама…

Олександр все зрозумів. Пташеня виросло і тепер хоче політати само. В цьому світі? Але ж батько не вічний, нехай спробує.

— Якщо будуть проблеми, звертайся.

— Гаразд.

Миттєва відповідь свідчила, що його донька не належить до ідеалістів і, мабуть, вже прораховує варіанти. Це непогано.

— Якби ти приїхала на півтори години раніше, ми б пообідали разом.

— Я провела Валентина в аеропорт.

Олександр стрепенувся, раніше Тереза говорила про Валентина зовсім іншим тоном. Вона справді подорослішала. І коли ж встигла? Говорить про нього так, наче він уже невід'ємна частина їхньої сім'ї — не обідала з одним, бо проводила іншого.

— І як ваші справи?

— У кінці осені, можливо, одружимось.

Олександра аж розвернуло. Чи то від несподіванки, чи то від холоду і спокою в голосі дочки, але на душі стало якось не так.

«Всі батьки реагують так, коли діти створюють власні сім'ï, — заспокоїв себе Олександр. — Я не виняток».

Але в Терези був вигляд досить заклопотаної людини. І, однак, не весіллям. Про коханого вона говорила аж занадто спокійно. Чимось іншим. Можливо, виставкою? Це ж була її мрія — все, для чого жила його дитина, — то мистецтво. І Олександр давно змирився з цим.

— Невже тебе анітрішечки не радує твоє весілля?

— Радує. Але я не кохаю його.

Чекала, що батько зараз почне читати лекції про те, що почуття зовсім неважливі, що вони підходять одне одному і тому у них все буде прекрасно, але не почула ані слова.

Ні. Спочатку Олександр хотів сказати, що то недобре, та промовчав. їм з Мартою почуття принесли щастя? Ніскілечки. Тільки біль. Якби він її не кохав! Все було б по-іншому!

— Ти вже доросла, — витиснув з себе Олександр. — Сідай, розкажи мені хоч щось. Що в кульку? Ти привезла мені з Карпат презент?

— Ні, то хтось мені зробив «презент». Знайшла вранці під дверима, а Валентин вирішив поглянути, що то. Довелося взяти в машину. Так гарно було упаковане, а виявилося лише книжкою. Причім такою, яку не прочитаєш…

— Книжка, яку не прочитаєш? — усміхнувся батько.

— Еге ж.

— Що ж то за книжка? Покажи.

— Якісь дивні знаки, ритуали. — Тереза намагалася говорити якомога спокійніше.

Простягнула батькові книжку, а сама задумливо сіла на маленьку кушетку біля журнального столика.

Весь ранок намагалася виглядати спокійною і веселою після знахідки. Поки Валентин вів авто, вона розпаковувала подарунок, вгадуючи, що ж може бути всередині. Було безліч варіантів і думок. Гадала, таємничий шанувальник з'явився, гарненький подарунок під двері поклав. Виявляється, зовсім недавнє минуле ходить по п'ятах і не відпускає від себе. Чи, може, це вже манія переслідування?