Острiв Дума

— Я не можу подарувати тобі пораду, що саме там сказати, — промовив Ваєрмен і показав буклет-запрошення. — Та я подарую тобі щось схоже на це. Макет.

— Це може знадобитись.

— Еге ж? Тоді слухай. Я його вислухав.

— 4 —

— Хелло?

Я сидів у фотелі у Флоридській кімнаті. Серце важко бухкало. Цей дзвінок був з тих — у кого їх не бувало — коли сподіваєшся, що слухавку на іншому кінці знімуть одразу, і тоді все швидше почнеться й закінчиться, і одночасно маєш надію, що там ніхто не відповість, і отже важка, а можливо й болюча, розмова відсунеться на невизначений час.

Мені випав перший варіант. Пам відповіла вже після першого гудка. Залишалося тільки сподіватися, що ця наша розмова пройде краще, ніж попередня. Точніше, кілька попередніх.

— Пам, це Едгар.

— Привіт, Едґаре, — відповіла вона насторожено. — Як ти там?

— Я... я в нормі. Добре. Я говорив з моїм другом Ваєрменом. Він показав мені запрошення, яке ви з ним удвох розробили.

Ви з ним удвох розробили. Це прозвучало недружньо. Навіть зловісно. Але як по-іншому було сказати?

— Так? — неможливо було вгадати її настрій.

Я набрав повні груди повітря й кинувся навпрошки. Господь ненавидить боягузів — до речі, так і Ваєрмен каже.

— Я подзвонив тобі, щоб подякувати. Я поводився як придурок. Ти допомогла саме в той час, коли мені це було конче потрібно.

Надовго запала тиша, я вже було подумав, що десь посеред моєї тиради вона, можливо, поклала слухавку й десь відійшла. Відтак вона промовила:

— Едді, я тебе слухаю — просто зараз відшкрібаю рештки себе від підлоги. Не пригадую, коли ти останній раз переді мною вибачався.

Хіба я вибачався? Ну... забудьмо. Либонь вона це так сприйняла.

— Вибач мене тоді й за це, — натомість промовив я.

— Я сама тобі завинила вибачення, — відповіла вона. — Тож саме час це зробити.

— Ти? За що тобі переді мною вибачатися?

— Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав приймати медикаменти. Він збирається — я цитую — знову відвідувати декого, — гадаю, має на увазі психотерапевта, — він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти можеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?

Я відповів: «Ні». Хоча дехто зовсім нещодавно дзвонив мені, щоб подякувати за те, що я врятував йому зір, тож я розумів, що вона має на увазі.

— Це було так незвично. Якби не ти, я був би вже мертвий, — це буквальні його слова. А я не могла сказати йому, що дякувати він мав би не мені, бо це прозвучало б абсурдно.

Нарешті ніби розрубало вузол подпруги, якою до цього в мене були туго стягнуті груди. Іноді все обертається на краще. Іноді так буває насправді.

— Це добре, Пам.

— Я розмовляла з Ілсою про твою виставку.

— Так, я...

— Ну, я розмовляла з обома, і з Лін, і з Іллі, але з Ілсою я звернула розмову на Тома й одразу зрозуміла, що вона анічогісінько не знає про мої з ним стосунки. Тут я теж помилялася. І поводилася з тобою тоді негарно.

Усвідомивши, що вона зараз плаче, я запанікував.

— Послухай-но, Пам.

— Я встигла продемонструвати свої найгірші вади перед кількома людьми з тих пір, як ти менепокинув.

Я не кидав тебе! Мало не крикнув я. Мене аж придавило. Так придавило, що аж піт мені виступив рясно на лобі. Я не кидав тебе, це ти вимагала розлучення, не переводь стрілки.

Насправді я промовив:

— Годі вже про це, Пам.

— Але ж так важко було повірити, навіть коли ти мені зателефонував і розповів про все те. Ну, сам знаєш, про мій новий телевізор. І про Кульбабку.

Я вже відкрив рота, щоб спитати, хто воно за таке Кульбабка, але тут згадав про кішку.

— Мені вже краще, знаєш, я знову почала ходити до церкви. Можеш у таке повірити? І до терапевта. Ходжу до неї на прийом раз на тиждень, — вона зробила паузу, і наголосила знову. — Гарна спеціалістка. Каже, що неможливо зачинитися дверима від минулого, можна тільки його корегувати і рухатися далі вперед. Я й сама це розуміла, але не знала, як мені почати корегувати наші з тобою стосунки, Едді.

— Пам, ти мені нічого не винна...

— Моя психотерапевтка каже, що важливо не те, як ти про це думаєш, а те, як думаю я.

— Розумію. — В її словах я почув майже колишню Пам, тож мабуть вона знайшла гарну терапевтку.

— А потім подзвонив твій друг Ваєрмен, сказав, що тобі треба допомогти... і надіслав мені фото твоїх картин. Я дуже хочу їх побачити в натуральному вигляді. Ну, розумієш, я завжди знала, що в тебе є якийсь талант, бо ти тоді стільки блокнотів звів, коли рисував, щоб розрадити Лін, ну, того року, коли вона дуже хворіла...

— Я рисував? — Я пригадав той рік, коли Мелінда хворіла, інфекції чіплялися до неї одна по одній, кульмінацією стали масовані напади діареї, либонь викликані великою кількістю антибіотиків в організмі, її тоді на цілий тиждень запроторили до лікарні. Тієї весни вона схудла на десять фунтів. Якби не літні канікули і не її першокласний розум, вона напевне залишилася б на другий рік. Але ніяких блокнотів, в яких я начебто для неї щось рисував, я пригадати не міг.

— Фредді — Фазан? Карла — Краб? Дональд — Динозаврик? — пам’ятаєш?

Дональд-динозаврик чимсь невловимим відгукнувся десь у глибині моєї душі, проте...

— Не пам’ятаю, — сказав я.

— Ейнджел тоді ще казав, що їх варто спробувати опублікувати, як це ти забув? Але теперішні... О Господи, ти знав, що вмієш так малювати?

— Ні. Я почав цим потроху цікавитися, коли переїхав жити на озеро Фален, але все зайшло набагато далі, ніж можна було очікувати.

Тут я згадав картину «Ваєрмен дивиться на захід» і безносого Цукерку Брауна і вирішив, що тільки-но виступив в ролі найскромнішого скромняги у світі.

— Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегантнішим.

— Пан... — я мало не сказав Панда. — Пам, я не маю права тебе про щось прохати.

— Мені самій це цікаво.

— Справді? Тоді о’кей.

— Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.

— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.

— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася вона. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.

— Що?

— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?

— О’кей. І ще одне, Пам.

— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що.

Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.

Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:

— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.

— 5 —

— Галерея «Ското». Аліса слухає.

За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьорого голосу.

— Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.

— Так, Едгаре? — Бадьорість поступилася місцем настороженості. Чи була ця нотка настороженості в її голосі й раніше? Може, я просто ігнорував її?

— Хотів поцікавитися, чи маєте ви пару хвилин, щоб нам порадитись про порядок демонстрації слайдів на моїй лекції?