Острiв Дума

Господи допоможи, ця думка здавалася мені романтичною.

Отже я зробив голосніше радіо, яке був притишив на час телефонної розмови, і там заверещав Ексл Роуз [259], «Ласкаво запрошуючи в джунглі». Я взяв пензля й заклав його собі за вухо. Відтак узяв ще одного й почав малювати.

— 19 —

Грозові хмари купчилися вгорі — здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там то сям усередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтя-жений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула помаранчевим і згасла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.

Не пригадаю точно, коли саме картину взявся малювати вже не я... і по сьогодні я не певен, що то був не я, може si, може no.

Знаю лише, що в якусь мить кинув погляд вниз і побачив в останніх залишках денного світла і спорадичних спалахах блискавок свою праву руку. Від засмаглої кукси вона відрізнялася мертвотною блідістю. Драглями звисали м’язи. Ні шраму, ні смужки, лише границя засмаги, але свербіло в цій руці, мов чортовим сухим вогнем пекло. Тут знову кресонула блискавка і рука зникла, ніякої руки там ніколи не було — принаймні на острові Дума, — але сверблячка залишилася, така нестерпна, що аж хотілося у щось вгризтися.

Я повернувся до мольберту і в ту саму мить сверблячка теж подзюрила в його напрямку, мов вода зі спринцівки, й оскаженіння охопило мене. Темрява оповила острів, і буря вже вщухала, а мені ввижався цирковий номер, де хлопець із зав’язаними очима кидає ножі в розпластану на рухомому колесі дівчину, і я, пригадується, реготав, бо сам малював, немов із зав’язаними очима, чи близько до того. Вряди-годи миготіла блискавка і Ваєрмен вискакував на мене з темряви, двадцятип’ятирічний Ваєрмен, той Ваєрмен, що був ще до Хулії, до Есмеральди, до la loteria.

Я виграю, ти виграєш.

Спалахнуло біло-пурпурним світлом і порив штормового вітру з Затоки кинув цю електричну енергію разом з дощем мені у вікно з таким потужним гуком, що я подумав (тією частиною мозку, яка либонь ще здатна була думати) — ось зараз лопне скло. Бомбовий заряд вибухнув прямо над головою. А мурмотіння мушель піді мною перетворилося на потаємні перегуди мертвяків з кістлявими голосами. Як я не чув цього раніше? Мертвяки, саме так! Корабель прибув сюди, корабель мертвих з гнилими вітрилами, і з нього вивантажено живі трупи. Вони лежать під цим будинком, і цей шторм їх оживив. Я бачив, як вони пхаються крізь кістяний покров мушель, мертвотно-бліді медузи з очима чайок і зеленим волоссям, повзуть одне по одному в темряві й балакають, балакають, балакають. Так! Бо їм чимало чого треба надолужити і хтозна, коли наступний шторм їх знову поверне до життя.

Я не припиняв малювати. Охоплений жахом і темрявою я рухав рукою вгору і вниз, аж на якусь мить мені здалося, ніби це я сам диригую штормом. Я просто не міг зупинитися. І в якусь мить картина «Ваєрмен дивиться на захід» була завершена. Мені підказала це моя права рука. В лівому нижньому кутку я мазнув свої ініціали ЕФ, і переломив навпіл пензля — обома руками. Половинки кинув на підлогу. Хитаючись, пішов від мольберту, благаючи те, що мене підганяло, чим би воно не було, перестати. І воно послухалося, напевне воно послухалося, картина стояла готова, то чому б йому й не перестати.

Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав: «Яблуко чи апельсин». Я подумав: «Я виграю, ти виграєш». Тут спалахнула блискавка і я ясно побачив двох дівчаток років шести, безперечно близнят і безперечно сестричок Елізабет, сестричок-утоплениць. Платтячка прилипли їм до тілець. Волосся прилипло їм до щічок. З лиць їхніх лився блідий жах.

Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.

Вони рушили нагору, до мене, руч-об-руч. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував крикнути. І не зміг. Подумав: «Мені це ввижається». І тут же: «Ні, я це бачу».

— Я можу це зробити, — промовила одна з дівчаток голосом мушель.

— Воно було червоним, — промовила інша голосом мушель. Вони вже подолали половину сходів. Їхні голівки були не більшими за обліплені мокрим волоссям черепи.

— Сядь на друга, — промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами мушель. — Сядь на товариша.

Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями. Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.

— 20 —

Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку [260].

Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім — але приглушено, віддаляючись — і цього було достатньо, щоб із жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...

Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з протягнутими вниз по сходах ногами. Майнула думка про двох дівчаток-утоплениць — ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка, згадка — і я миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеться: «Буря напевне ж перебила живлення».

Та світдо загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мені стало млосно, коли я помітив внизу пісок і калюжу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей. Їх безперечно розчахнуло вітром.

Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідомлення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.

— Едгаре, ти де? — дезорієнтований, я не міг второпати, що звучить в його голосі — хвилювання, тривога чи страх. — Зателефонуй мені, подзвони мені, зараз же! — Клац.

Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну сходинку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кімнаті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені довелося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи, чи не з’явиться звідти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменовим портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.

Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, вона вже зібралася в краплі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощувати моя прибиральниця. Килим на нижній приступці сходів був вогким, та це й усе.

Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.

Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш-менш присмаченого майонезом Ньюмена [261]. Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я збирався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошкодила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.

— Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не можу сам собі повірити, але...