Острiв Дума
Острiв Дума читать книгу онлайн
Едгар потрапляє в аварію. Він залишається живим, але з роздробленою ногою і без руки. Приступи неконтрольованої агресії змушують його покинути рідне місто. За порадою психіатра Едгар починає малювати. І виявляється, що, наче компенсуючи всі нещастя, доля наділяє його незвичайним талантом до живопису. Його картини можуть змінювати життя людей, які на них зображені. Едгар повертає зір своєму новому другу, виліковує стару жінку, що страждала на хворобу Альцгеймера. Але з кожним днем сила картин зростає, і Едгар вже не може її стримати. Дар виривається з-під контролю, це вже не дарунок долі – це страшна сила, яка здатна вбити найдорожче...
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Я притискав до себе Гендальфа й думав: «Візьми друга, сідай на друга, сядь, блядь, на ПРИЯТЕЛЯ, ти, йобана курво!»
І ось я сиджу на товариші, сиджу на тому йобаному приятелі вдома, але дім не відчувається, домом, і всі годинники Європи дзвонять у моїй тріснутій голові, і я неспроможний пригадати ім’я ляльки, яку подарував мені доктор Камен, у голову мені лізуть тільки хлопчачі імена: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс. Я наказую їй забиратися геть, коли вона приносить мені фрукти і той козячий сир, я кажу їй, що мені потрібно якихось п’ять хвилин. Я кажу їй, що я зможу, це фраза, яку дав мені доктор Камен, це вихід, це біп-біп-біп, що застерігає тебе, Паммі, бо Едгар насувається. Та замість полишити мене самого, вона бере з таці серветку і починає витирати піт з мого чола, і коли вона це робить, я хапаю її за горло, тому що в ту мить мені здається, що це вона винна в тому, що я не можу згадати імені ляльки, вона винна у всьому, включно з LINK-BELT. Я хапаю її здоровою лівою рукою. Впродовж кількох секунд я хочу її вбити, і хтозна, можливо дійсно намагаюся це зробити. Хтозна, але тепер я напевне знаю, що краще б мені було пам’ятати всі аварії в цілому світі, ніж вираз її очей в ті секунди, коли її шию стискали мої пальці. Потім я пригадав: «Воно було ЧЕРВОНИМ», і відпустив її.
Я притискав Гендальфа до грудей, як колись притискав своїх маленьких доньок, і думав: «Я зможу. Я зможу. Я зможу». Я відчував, як кров Гендальфа просочується крізь мої штани, мов гаряча вода, і думав: «Давай же, ти, журливий довбень, вилізай зі свого "доджа"».
Я тримав Гендальфа й думав, як воно, бути розчавлюваним живцем, коли кабіна твого пікапа виїдає все повітря навкруг тебе і віддих полишає твоє тіло, і кров бризкає з твого носа, і ті ляскотливі звуки відлітаючої притомності, ті кістки, що тріскаються у твоїм власнім тілі: твої ребра, твоя рука, твоя кукса, твоя нога, твоя щелепа, твій задовбаний череп.
Я тримав собаку Моніки у стані жалюгідного тріумфу й згадував: «Воно було ЧЕРВОНИМ».
На мить я опинився посеред простреленої тим червоним темряви; тоді я розплющив очі. Я притискав Гендальфа до своїх грудей лівою рукою, його очі дивилися вгору, мені в обличчя...
Ні, повз нього. І повз небо.
— Містер Фрімантл? — це був Джон Гастингс, старий, що жив за два двори від Голдстайнів. У твідовому картузі й светрі без рукавів він вийшов, ніби на прогулянку шотландськими болотами. Загальний імідж псувало тільки його злякане обличчя. — Едгаре? Ви можете його відпустити. Собака вже мертвий.
— Так, — погодився я, послаблюючи тиск. — А ви не допоможете мені підвестися?
— Я не певен, що зможу, — сказав Джон. — Я швидше впущу нас обох.
— Тоді підіть і погляньте, як там Голдстайни, — сказав я.
— Це її пес, — сказав він. — Я сподівався... — Він похитав головою.
— Так, пес її, — погодився я. — І мені не хочеться, щоб вона вийшла сюди і побачила його таким.
— Так, звичайно, але...
— Я допоможу йому, — сказала місіс Фіверо. Їй трохи по кращало і цигарка полетіла в канаву. Вона потягнулася до моєї правої пахви і враз зашарілася. — Я не зроблю вам боляче?
Так то воно так, але залишатися мені в цій сидячій позі болючіше. Тому я відповів їй, що ні. Джон вже підходив до ґанку Голдстайнів, коли я вхопився за бампер «гамера». Разом ми спромоглися поставити мене на ноги.
— Гадаю, у вас нема нічого, чим би можна було накрити собаку?
— В мене на задньому сидінні лежить старий плед.
— Добре. Чудово.
Вона вже рушила до задніх дверей — зважаючи на розмір «гамера», то буде довга подорож, але зупинилася.
— Слава Богу, він помер раніше, ніж дівчинка повернулася.
— Так, — відповів я. — Слава Богу.
— 9 —
Це трапилося неподалік мого котеджу в кінці вулиці, але мені довелося потрудитися, щоби повільно дістатися свого дому. Коли я нарешті пришкандибав, у моїй долоні, яку я називав Костурним Кулаком, оселився біль, а сорочка задубіла від крові Гендальфа. З-за одвірка стирчала карточка. Я її витяг. Під зображенням усміхнено салютуючої герлскаутки йшов текст:
ТОВАРИСЬКА СУСІДКА ПРИХОДИЛА ДО ВАС, ПРИНОСИЛА НОВИНИ ПРО СМАЧНІ
ГЕРЛСКАУТСЬКІ БУЛОЧКИ!
ХОЧ І НЕ ЗАСТАЛА ВАС СЬОГОДНІ ВДОМА,
Моніка ЗАВІТАЄ ЗНОВУ!
ДО СКОРОЇ ЗУСТРІЧІ!
У своєму імені Моніка замість крапки над і намалювала усміхнений писочок. Я зіжмакав карточку і, шкутильгаючи в душ, кинув її у кошик до сміття. Сорочку, джинси і заплямовану кров’ю білизну я також спровадив туди. Я не хотів їх більше бачити.
— 10 —
Мій дворічного віку «лексус» стояв перед будинком, але після інциденту я жодного разу не сідав за кермо. Сусідський школяр тричі на тиждень виконував мої доручення. Кеті Грін, коли я її про це просив, теж завжди радо заїжджала до найближчого супермаркету або возила мене до Блокбастеру [34] перед черговим сеансом тортур (опісля я завжди був геть виснаженим). Якби хтось мені сказав, що я вже тієї ж осені поведу машину, я б тільки розсміявся. Справа не в моїй хворій нозі, сама думка про кермо кидала мене в холодний піт.
Проте після душу я зайнявся саме цим: втиснувся за кермо, повернув ключ і, здаючи задом на вулицю, глянув через праве плече. Замість звичайної пари рожевих пігулок оксиконтину я випив чотири, сподіваючись на них доїхати до «Stop&Shop» [35] на перехресті Східної Гойт-авеню та Істшор-драйву, і повернутися додому, при цім не наробивши лиха й нікого не задавивши.
У супермаркеті я не гаяв часу. Не займався шопінгом у нормальному сенсі, а зробив короткий бомбардувальний рейд — наліт на м’ясну секцію, й одразу кульгавий прорив повз чиїсь заповнені покупками візочки, ніяких кредитних карток, чиста готівка. Однак на Айстра-лейн я повернувся геть-чисто обдовбаним. Якби мене по дорозі зупинив коп, я б нізащо не пройшов експрес-тест на тверезість.
Ніхто не зупинив. Я проминув Голдстайнів, на їхньому подвір’ї стояло чотири машини, а ще з півдесятка було припарковано на вулиці, з усіх вікон будинку лилося світло. Очевидно, матінка Моніки викликала підтримку по «гарячій лінії», і відгукнулося чимало родичів. Удачі їм. І хай щастить Моніці.
Менш ніж за хвилину я вже завертав до свого двору. Попри медикаментозну підготовку, права нога в мене розпухла від перескакування з педалі газу на педаль гальма, мені дуже розболілася голова — старий знайомий біль від внутрішнього тиску. Але головною проблемою був голод. Це він мене вигнав з дому. Хоча голод — надто м’яке слово для означення того, що я відчував. Я відчував вовчий апетит, і залишки лазаньї з холодильника його не вгамували. Лазанья була з м’ясом, але його мені було замало.
Ми з костуром зашкандибали до будинку, в голові моїй все пливло від оксиконтину, я вихопив пательню з шухляди і кинув її на конфорку. Крутнув регулятор на МАКСИМУМ, бух спалахнув газ, але мені було не до акуратності. Я похапцем здирав пластик з упаковки телячого фаршу. Кинув м’ясо на пательню й розплющив його долонею, а вже потім дістав лопаточку з шухляди поряд з плитою.
Повернувшись додому, скинувши одяг і залізши в душ, я помилково сприйняв шарпання в шлунку за позиви до блювання — причина здавалася цілком слушною. Та коли вже змивав з себе мило, шарпання перетворилося на непоборне низьке гарчання, ніби потужний двигун на холостому ходу. Ліки були трохи приглушили його, але тепер воно повернулося, і гірше, ніж спочатку. Не пригадати, щоб я за все життя колись був таким страшенно голодним.
Я шльопнув неоковирний м’ясний кавалок і думав порахувати до тридцяти. Вирішив, що при максимально відкритому газові тридцять секунд — це принаймні реверанс у бік того, що люди звуть «підсмаженим м’ясом». Якби я здогадався ввімкнути вентилятор і вигнати сморід, я б дотерпів. Насправді ж я не дорахував і до двадцяти. На цифрі сімнадцять вхопив паперову тарілку, вивалив на неї гамбургер і, привалившись спиною до шафи, хижо вп’явся зубами у напівсиру телятину. Вже проковтнувши десь половину, я помітив, як із м’яса сочиться червоний сік і на мить, але яскраво, побачив перед собою Гендальфа, як він дивиться вгору на мене, а гівно з кров’ю повільно витікає в нього з-поміж понівечених задніх лап, і хутро його перетворюється на зліпок. Шлунок вже не так тріпотів, тільки нетерпляче благав ще їжі. Я був голодний.