Обережно, тригери

— Принеси мені троянд, — сказали троє сплячих розбійників в один голос, а на землю повільно стікала кров з одрубаної руки гладуна. — Я буду така щаслива, якщо ти принесеш мені троянд.

Вони відчули замок задовго до того, як побачили: відчули, як їх відштовхує хвиля сну. Якщо вони йшли вперед, у голові паморочилось, на душі ставало важко й сумно, а думки годі було розібрати. Як тільки розвертались, світ знову сповнювався барвами, і до них наче поверталися кмітливість, розум та здоровий глузд.

Королева і гноми вирушили вглиб дурманного туману. Часом котрийсь гном позіхав і спотикався. Тоді інші гноми з бурчанням і натугою брали його під руки і вели вперед, поки до нього знов не поверталася свідомість.

Королева не засинала, проте ліс наповнився людьми, яких там бути аж ніяк не могло. Вони ступали поряд стежкою, а іноді навіть заводили з нею розмову.

— Побалакаймо про те, як питання натурфілософії пов’язані з дипломатією, — пропонував її батько.

— Мої сестри правили світом, — казала її мачуха, яка волокла свої залізні черевики лісовою стежкою.

Вони світилися тьмяним оранжевим сяйвом, проте сухе листя під ними не займалося.

— Смертні повстали проти нас, скинули нас. Ми ховалися по щілинах, подалі від їхніх очей. А тепер вони обожнюють мене. Навіть ти, моя пасербице. Навіть ти мене обожнюєш.

— Ти така прекрасна, — казала її мати, яка померла так давно. — Мов червона троянда на снігу.

Інколи біля них бігли вовки, здіймаючи в повітря пилюку й листя з лісової землі, та вони навіть не зачепили великих клубків павутини, що звисали поперек стежки, мов вуаль. А ще, бувало, вовки пробігали прямо крізь стовбури дерев і зникали в пітьмі.

Королеві подобалися вовки, а тому вона засмутилася, коли один із гномів почав кричати, що павуки більші за свиней, і вовки зникли з її голови, з її власного світу. (Насправді, це було не так. То були звичайні павуки, що звикли плести свої тенета, не зважаючи ані на час, ані на мандрівників.)

Вони перейшли міст через фортечний рів, хоча здавалося, що все навколо їм перешкоджало. А от до замку зайти не змогли: браму загородили товсті колючки і молоді кущі троянд.

Серед колючок королева помітила останки людей: на кількох скелетах були обладунки. Деякі з них висіли високо на стінах замку, і королева гадала, чи вони видерлися туди в пошуках проходу, а тоді загинули, чи загинули на землі, а тоді піднялися з ростом кущів.

Вона так і не вирішила: і той, і інший варіант був можливим.

Аж раптом її світ став теплим і приємним, і королева подумала, що не страшно, коли вона лише на мить заплющить очі. Хіба не все одно?

— Допоможіть, — прохрипіла королева.

Гном з коричневою бородою відщипнув колючку з найближчого куща і щосили всадив її у великий палець королеви, після чого висмикнув. Крапля темної крові впала на плитняки перед брамою.

— Ой! — скрикнула королева.

А тоді сказала:

— Дякую!

Вони разом поглянули на колючу стіну. Королева простягнула руку, зірвала троянду з найближчого пагона і вплела її у волосся.

— Ми можемо прорити туди прохід, — мовили гноми. — Почнемо під ровом, а звідти ритимемо до фундаменту і далі. На це піде лиш пара днів.

Королева міркувала. У неї нив палець і це неабияк її тішило. Вона сказала:

— Це почалося десь вісімдесят років тому. Спочатку воно рухалося повільно. І лише нещодавно почало ширитися. Тепер та пошесть шириться дедалі швидше. Ми не знаємо, чи сплячі взагалі можуть прокинутися. Ми не знаємо нічого, окрім того, що в нас може не бути ще двох днів.

Вона окинула поглядом густе сплетіння живих та мертвих колючок: десятиліття засохлих, мертвих рослин, чиї колючки після смерті стали в стократ гострішими, аніж були за життя. Королева рушила вздовж стіни до скелета, а тоді стягнула з його плечей зотлілий одяг і помацала тканину. Вона виявилась сухою. З такого одягу вийде чудове багаття.

— У кого є трутниця? — запитала вона.

Старі колючки швидко розгорілись. За п’ятнадцять хвилин гарячі язики полум’я сягнули верхівки замку: на мить здалось, ніби вони поглинули будівлю, а потім зникли, залишивши по собі лише почорнілий камінь. Залишки колючих сплетінь, які виявились достатньо міцними, щоб витримати жар, легко розрубали мечем королеви, відтягли і скинули у рів.

Четверо мандрівників зайшли до замку.

Стара визирала з вузького вікна на вогонь, що витанцьовував внизу. До вікна донісся дим, проте ні полум’я, ні троянди не сягали найвищої вежі. Вона знала, що на замок напали, і сховалася б десь у кімнаті на горішньому поверсі вежі, якби там було де ховатись, якби на ліжку не лежала спляча.

Вона вилаялась і почала старанно спускатись сходами, сходинка за сходинкою. Вона планувала дістатися замкових бійниць, а звідти піти у дальню частину будівлі, до підвалів. Там вона могла сховатись. Стара знала будівлю краще за будь-кого. Вона була повільною, але спритною, і вміла чекати. Що-що, а чекати вона вміла.

Стара почула, як вони викрикували, піднімаючись сходами.

— Сюди!

— Нагору!

— Там ще гірше. Гайда! Хутко!

У цю мить вона розвернулася і щодуху поспішила нагору, проте ноги старої рухались не швидше, аніж зранку. Вони спіймали її зверху сходів — три чоловіки, що ледве сягали їй пояса, і молодиця у закіптюженому з дороги одязі, з найчорнішим волоссям, яке доводилося бачити старій.

— Хапайте її, — веліла молодиця звичним наказовим тоном.

Карлики відібрали в старої костур.

— Вона сильніша, ніж здається, — промовив один із них, у голові якого досі дзвеніло від удару костуром.

Вони відвели її назад до круглої кімнати на горішньому поверсі вежі.

— Та пожежа, — сказала стара, яка вже багато десятиліть не розмовляла з людьми. — Хтось у ній загинув? Ви бачили короля чи королеву?

Молодиця стенула плечима.

— Не думаю, що хтось загинув. Всі сплячі, яких ми бачили, були всередині, а стіни тут товсті. Хто ви така?

Імена. Імена. Стара зажмурилась, а тоді захитала головою. Вона була тим, ким була, а ім’я, отримане при народженні, зникло з роками, як щось зайве.

— Де принцеса?

Стара просто втупилась у неї.

— І чому ви не спите?

Вона нічого не відповіла. Тоді вони — карлики і королева — стали перемовлятись.

— Вона відьма? Від неї віє чарами, проте мені здається, що ці чари чиїсь інші.

— Охороняйте її, — наказала королева. — Якщо вона відьма, той костур може бути не простим. Тримайте його при собі.

— Це мій костур, — втрутилась стара. — Здається, він належав моєму батькові. Проте йому він вже не потрібен.

Королева пропустила це повз вуха. Вона підійшла до ліжка і стягнула шовкову сітку. Обличчя сплячої дивилося на них незрячим поглядом.

— Отже, тут все почалось, — сказав один із карликів.

— На її день народження, — додав другий.

— Що ж, — вступив третій. — Хтось має це зробити.

— Я зроблю, — сказала королева м’яко. Вона нахилилася до сплячої дівчини, припала своїми червоними губами до її рожевих уст і подарувала їй довгий поцілунок.

— Ну як, спрацювало? — запитав гном.

— Не знаю, — відповіла королева. — Але мені так шкода її, бідолашну. Вона все життя спить.

— Ти спала рік у такому ж відьминому сні, — відказав гном.

— Ти не померла з голоду і не зотліла.

Постать на ліжку заворушилась так, наче їй снився страшний сон і вона намагалася з нього прокинутись.

Королева не звернула на це уваги. Вона помітила щось на підлозі біля ліжка, а тоді нахилилась і підняла.

— А от це, — мовила вона, — вже справді пахне чарами.

— Та тут все пахне чарами, — відказав найнижчий гном.

— Та ні, я ось про що, — пояснила королева.

Вона показала йому дерев’яне веретено, наполовину оповите пряжею.

— Оце пахне магією.

— Воно було тут, у цій кімнаті, — раптом сказала стара. — Я була ще дівчинкою. Раніше я ніколи так далеко не ходила, проте цього разу пішла сходами і дерлася дедалі вище і вище, аж поки не дісталася горішньої кімнати. Я побачила ліжко — те, що зараз перед вами, — тільки воно було порожнє. У кімнаті була лише стара жінка, яка сиділа на табуреті і пряла вовняну пряжу. Доти я ніколи не бачила веретена. Вона запитала, чи не хочу я спробувати попрясти. Тоді вона взяла вовну до рук, а мені дала тримати веретено. Аж раптом вона схопила мій великий палець і притисла його до вістря веретена так, щоб пішла та клята кров, а до крові приклала нитку і сказала…