Острiв Дума

Я розреготався.

Ваєрмен взутою в кросовок ногою надряпав на доріжці посмішку. Наші тіні лежали позаду нас на острівній дорозі: мощеній, гладенькій, рівній. Принаймні на цім її відтинку. Далі на південь вона була зовсім іншою.

— Відповідь на запит про вентилятор, якщо тобі цікаво, може звучати так: «Вентиляторне місто Дена» [188]. Це знамените ім’я чи як? І ось що я тобі скажу: мені насправді подобається вирішувати такі проблеми. Ліквідовувати дрібні кризи. Тут, на Думі, мені вдається робити людей набагато щасливішими, ніж як колись, коли я намагався це робити в суді.

«Тим не менше ти не втратив навички заводити людей подалі від проблем, які не бажаєш обговорювати», — подумав я.

— Ваєрмене, вистачить якихось півгодини, щоб відвідати лікаря, він лиш загляне тобі в очі і поплескає по черепу...

— Ти помиляєшся, мучачо, — промовив він терпляче. — О цій порі року ти з простим запаленням горла витратиш мінімум дві години на візит до лікаря в місцевій поліклініці. Додай ще годину на поїздку — а зараз це більше ніж година, бо сезон «зимових птахів», і жоден з них не певен, куди саме він їде своїм авто — от і маєш викинуті три години світлового дня, якими я не можу жертвувати. Як не можу проігнорувати зустріч з техніком по кондиціонерам у 17-му... з техніком по лічильникам у 27-му... з кабельником отам, якщо він нарешті з’явиться. — Він показав пальцем на дім далі по дорозі, котрий виявився під номером 39. — Молодь з Толідо винаймає цей будинок по 15 березня, вони платять сімсот доларів зверху за якусь штуку, що зветься вай-фай [189], а я навіть не знаю, що воно таке.

— Сигнал з майбутнього, ось що воно таке. В мене таке є. Джек мені зробив. Сигнал з майбутнього, де батьків ґвалтують, де ріжуть матерів.

— Гарна пісня. Арло Гатрі [190], 1967.

— Фільм, здається, вийшов у шістдесят дев’ятому, — уточнив я.

— Коли б він не вийшов, хай живе ґвалтівне майбуття. Це аж ніяк не відміняє того факту, що клопоту в мене зараз більше, ніж в одноногого учасника марафонських перегонів... Крім того, Едгаре. Ти добре розумієш, що швидким просвічуванням ока і ощупуванням черепа там не обійдеться. З цього все тільки розпочнеться.

— Але ж, якщо це потрібно...

— Наразі я цілком здоровий.

— Авжеж. Саме тому це мені щодня доводиться читати їй вірші.

— От же який скурвий канібал, набратися трохи літературної культури тобі не завадить.

— Так, не завадить, але ти знаєш, що я маю на увазі. — Я подумав, і не вперше, що серед тих, кого я знав в моєму дорослому житті, Ваєрмен — рідкісна людина, він може постійно казати мені «ні» і не викликати цим люті з мого боку. Він був генієм «ні». Іноді я гадав, що справа в нім, іноді — в тім, що аварія щось змінила в мені, іноді гадав, що і в тому і в іншому.

— Я можу читати, ти ж знаєш, — відповів Ваєрмен. — Короткими ривками. Достатньо, щоб зрозуміти. Написи на ліках, телефонні номери і таке інше. І я ж не відмовляюся зовсім від візиту до лікаря, отже попустися зі своїм домінантним тиском, не намагайся накинути всьому світові свій графік існування. Господи, уявляю собі, як ти зводив з розуму свою дружину. — Він глипнув на мене скоса і промовив: — Упс, здається, Ваєрмен ступив на слизьке?

— Ти вже готовий розповісти мені про той шрамик, що в тебе на скроні, мучачо?

Він вишкірився:

— Туше, туше. Всім мої вибачення.

— Курт Кобейн [191], — вгадав я. — 1993 року чи десь близько.

Він моргнув.

— Справді? Я сказав би, це пісня 95-го, але я трохи відстав від рок-музики. Ваєрмен став старим, печальним, але щирим. А щодо тих моїх корчів... вибач, Едгаре, я просто тобі не вірю.

Він вірив. Я бачив це по його очах. Але раніше ніж я встиг щось проказати, він зіскочив з колоди і вказав рукою на північ.

— Глянь-но! Білий фургон! Схоже, насувається спецзагін кабельників!

— 2 —

Коли я прокрутив Ваєрмену запис на автовідповідачі й він сказав, що не уявляє, що мала на увазі міс Істлейк, я йому повірив. Він тримався думки, що її увага до моєї доньки якимсь чином пов’язана з її власними давно померлими сестрами. Він щиро заявив, що для нього є суцільною загадкою сенс її поради мені не накопичувати картин на острові. Щодо цього, сказав, він не має жодних ідей.

Приїхали Злі Собаки Джо і Ріта; почалося безустанне гавкання їхнього звіринця. Приїхали й Баумгартени, я часто бачив на пляжі їхніх хлопців за грою у фрізбі. Вони були якраз такими, якими їх змалював Ваєрмен: міцними, гарними й ввічливими — одному десь одинадцять, а іншому десь тринадцять — обоє того типу, що скоро зробить їх центрами уваги для хихітливих дівчаток-підлітків, якщо вони вже не перебувають у центрі дівчачої уваги. Хлопці завжди пропонували мені перекинутися їхньою тарілочкою, коли я шкутильгав повз них, а старший — Джеф — зазвичай гукав при цім щось підбадьорливе: «Йо, містере Фрімантле, гарний кидок!»

Пара на спортивному автомобілі в’їхала до будинку, що стояв трохи південніше Великої Ружі, і в передвечірній час до мене почали долітати тягучі рулади Тобі Кіта [192]. Загалом, краще б звідти ревли «Сліпнот». Четвірка молодих людей з Толідо, якщо не грали у волейбол або не вирушали у риболовецьку експедицію, повсякчас гасали туди-сюди по пляжу на гольф-візку. Клопоту Ваєрмену більш ніж вистачало; він крутився, мов той дервіш. На щастя, траплялася поміч. Одного разу Джек допоміг йому прочистити бризкалки на галявині у Злих Собак. Одного разу я допоміг йому витягнути візок гостей з Толідо з піщаної дюни, де той був застряг — винуватці покинули його і пішли собі наливатися пивом, а приплив уже загрожував забрати візок собі. Стегно й нога в мене все ще не стали до ладу, але ціла рука була в абсолютному порядку.

Хай би там як мені не боліла нога, а свої Великі Пляжні Прогулянки я не припиняв. Іноді — зазвичай коли в присмерку насувався туман, спершу вкриваючи покровом холодної амнезії Затоку, а відтак і будівлі, — я ковтав болегамувальні пігулки з мого порожніючого запасу. Але дуже нечасто. Того лютого Ваєрмена рідко можна було побачити з зеленим чаєм на пляжному стільці, а от Елізабет Істлейк, зазвичай тримаючи під рукою збірку поезій, радо чекала на мене у своїй вітальні і майже щоразу впізнавала мене. Це не завжди були «Гарні вірші» Кейлора, хоча цю книгу вона любила найбільше. Я теж її любив. Мервін, і Секстон, і Фрост [193], о Господи.

Я й сам собі читав багато. Впродовж того лютого і в березні я прочитав більше, ніж за всі попередні роки: романи, короткі оповідання, три товсті документальні книги про те, як ми встряли в Ірак (коротке резюме виглядало так: бо в одного голова не лише на вигляд коняча, а в ролі його віце-президента виступав узагалі віслюк). Але більшість часу я присвячував малюванню. З обіду до вечора я малював, аж поки моя, вже доволі міцна, рука знесилено не падала від утоми. Пляжні й морські краєвиди, натюрморти та безкінечні заходи сонця.

А запал собі дотлівав. Вогонь притишився та не вгас. Випадок з Цукеркою Брауном не був першим спалахом, просто найочевиднішим. І трапилося це на Валентинів день. Жахлива іронія, якщо помислити. Просто жахлива.

— 3 —