Сакрал

— Ви записати дитину?

Тон говорив, що жінка сувора.

— Ні. Я хочу задати кілька питань.

— Про мистецтво?

— Майже. Ви пам'ятаєте виставки в університеті?

— Я все пам'ятаю.

— А… Марту Януш? Ви не пригадуєте такого імені? Обличчя жінки спохмурніло, видаючи глибоке замислення і явне незадоволення.

— Януш? Ні, такого… Але була одна Марта… Болгарка за національністю.

— Так! — майже крикнула Тереза. — Це моя мама.

Раптова зміна погляду насторожувала. З неприхованою цікавістю стара оцінила Терезу з ніг до голови і зробила висновок:

— Ви не схожі.

— Знаю. — Тереза мить обдумувала, як сформулювати наступне питання. — Кажуть, у неї була виставка? Вона гарно малювала?

— Гарно — не те слово! — здивувалася Терезиній непоінформованості жіночка: як можна не знати цього, адже йдеться про власну матір? — її картини були чудові! Яке майбутнє відкривалося перед Мартою! Ви навіть не можете собі цього уявити. Будь-яка людина мистецтва, яка бодай один раз бачила роботи Марти, говорила про неземну геніальність дівчини! Ну, ви, мабуть, не розбираєтеся в мистецтві, і вам важко пояснити, що таке поєднання стилів, але, попри різнобарвну стилістику, картини Марти жили, в них відчувалася містика, яку дівчина намагалася відтворити в кожній своїй роботі.

— А виставка? — згадала пораду Валентина.

Тут жінка відвела погляд і пригнічено мовила:

— Не відбулася. — Старечі пальці затремтіли, коли вона почала складати папери на купку. — У всьому винен Сакрал. Ви б знали, яка то недобра та цинічна людина!

Вдруге за сьогодні Тереза почула прізвисько Сакрал. Але ж ідеться про її коханого!!!

— Стільки ненависті не відчувалося ні в кому, — вела далі стара, встаючи з-за столу. І, незважаючи на досить голосне рипіння дощок, притишила голос. — Вірите, мене досі проймає страх при згадці про ту людину. Чорт, а не людина!

— А ім'я його…

Стара здивувалася запитанню.

— Борис. Сокольський, здається… Не має значення, — махнула рукою, не звертаючи уваги на те, що дівчина прихилилася спиною до одвірка. — Паскуда. Скільком життя скалічив! От, знаєте, поки розмовляєш з ним, буцімто правду говорить, все правильно, щирий і начебто добра бажає. А коли починаєш розуміти, що граєш за його правилами в безумство, виявляється, що дуже пізно…

— Граєш?…

— Ніколи його не розуміла. Мабуть, він був божевільним. Маніяк якийсь. Дівчина так гарно малювала, а він мало не добився її відрахування з університету. І тільки тому, що в її картинах була містика. Сакрал. А знаєте, чому його називали Сакралом?

Знайшла в собі силу заперечно похитати головою. У вухах починало гудіти.

— Він був схиблений на містиці. І проповідником не був, а щось таке… не розбереш. Але будучи впливовою людиною і маючи владу, переслідував усіх, хто цікавився… як він висловлювався, недозволеними речами. Інквізитор — і квит! Скільки людей залишилося без роботи! Коли б не він, я ніколи б не пішла з університету. Але, слава Богу, його посадили у в'язницю. Нелюд убив власну дружину, бо вона вивчала давні релігії. Але ж як закрутив дівчині голову, дивуюся…

Тереза промовчала. У справі було вказано, що Бориса Сокольського за недостатністю доказів причетності до вбивства виправдано. Але свідки, всі як один, говорили, що бачили його, закривавленого, біля жертви!

Старенька мистецтвознавиця говорила ще і ще, але Тереза вже не слухала, гул у вухах пересилив слова, і вона, мабуть, сама не усвідомлювала, що тихенько, не прощаючись, вийшла на сходи і, геть шокована, повільно попленталася вниз.

На шляху в прокуратуру ледь не втрапила в аварію й раптом згадала про побиту «Таврію» і той вечір, коли вона зачепила іномарку. Тоді Борис теж був поряд і здавався таким щирим і надійним. Від згадки про Бориса дівчина здригнулася. Знервувалася і відчула в горлі присмак відрази. Ніколи такого не було.

Сакрал. Відтепер він для неї Сакрал. Убивця.

А ноги самі вели в прокуратуру, щоб іще раз почути підтвердження.

І почула.

— Так, — сказали в архівному відділі, — дійсно незрозуміла справа. Нещодавно нею цікавилися. Я думаю, всім було зрозуміло, що підсудний винен. І не тільки в цьому вбивстві, а ще в кількох, але чому його відпустили?… Блат, напевно…

І розвели руками.

Останнє, що бачила, — оте, як розводили руками, потім прошепотіла щось на зразок «до побачення» і пішла геть, засліплена образом Сакрала, що пестить її оголене тіло перед каміном.

Світло фар вихоплювало з темряви сіру смугу асфальтованого шосе та інколи поодинокі дерева обабіч дороги. Ніч огорнула навколишні поля і тиснула з неба чи то зірками, чи то темрявою, що так і соталася звідусіль, немов з темних недобрих джерел зі свердловинами в пекло. Дорожні знаки на мить засліплювали своєю білизною і відразу ж зникали позаду, поглинуті всюдисущим мороком та нічною прохолодою, що так і дерлася в авто крізь відчинене бокове скло і ховалася там за спиною, лягаючи пластами і простягаючи до водія свої химерні щупальця. Тереза ніколи не любила холоду і зараз намагалася не звертати уваги на протяг, проте віконечко про всяк випадок легенько причинила. До того ж починався дощ. Поодинокі краплини потрапляли на вітрове скло і розповзалися гадиною донизу, полишаючи сліди, крізь які важко було добре роздивитися дорогу.

Дощ густішав, і за кілька хвилин почалася справжнісінька злива, що обмивала машину з усіх боків, потоками спливаючи по склу, і це змусило дівчину зменшити швидкість. Часова затримка дратувала. Тереза сама не знала, навіщо поспішає, — за спокоєм чи за смертю. Однаково. Лишень би швидше.

За наступним поворотом починалася траса, і навіть крізь зливу виднілися лісосмуги вздовж шосе і зовсім спустіле тіло дороги. Моторошно і самотньо. Отож десь там, за кілька годин їзди, знаходиться місце, яке зможе відповісти на всі спитання.

Свідомість, психіка, розум уже змирилися з шоком, і тільки серце боролося і, здається, перемагало все інше. Свідомість говорила: так, це правда, твій коханий психопат-убивця, що вибрав собі наступну жертву, можливо, прорахував твої кроки і чекає за наступним поворотом. Психіка сплела нерви в жмут, від напруги примушуючи тремтіти все тіло, особливо на кожній ямці, в яку потрапляла машина, через це тіло не слухалось і, непідвладне, автоматично перемикало коробку передач і крутило кермом. З розумом було найгірше — він підказував, що нова інформація — це не тільки розбиті мрії, а й реальна смертельна небезпека, бо дії хворої людини, яка живе заради вбивства, передбачити неможливо.

Гра. Як можна бавитися в смерть і коли вона вляпалася в ігри Сакрала? Справді, її звичне життя вибилося з колії, коли з'явився цей чоловік. З першого ж дня. Перше враження не бреше — переконалася в народній мудрості.

Десь на виставках він міг помітити її знак і знав, що подібне існує в давніх символіках.

Тереза з розпачу витерла рукою сухе чоло, навіть не зауважуючи, що зробила.

Його хвилював містичний підтекст її картин. Згадати б маму. Бідна! Вона першою постраждала від забав Сакрала. Знищити людині життя лише через те, що не сподобалися картини. Як це було? В яку гру він втягнув Марту, примусивши збожеволіти і ледь не вбити власну дитину. Чим можна залякати жінку?… її він теж переконав в існуванні темної сили, яка вийшла з надр пекла? Швидше за все, там теж була розіграна вистава і підіслані воістину талановиті актори, як-от, наприклад, Рома.

З Михайлом Бурим все ясно. Заблукав у лісі, кілька днів не міг вибратися, а ще, розігрітий плітками про злих духів, чогось злякався і трішечки збожеволів.

О-о-о, Сакрал добре використав місцеві перекази про Межу. Все врахував. І страх людей, і всілякі плітки, і залякування. Добре вивчив фольклор. Мабуть, і про Михайла знав і знав, що вона звернеться до німого.

Тварюка, гад, знищив картини. Запросто міг проникнути всередину будинку і облити коридорчик водою. Він кожну дрібницю продумав, щоб усе виглядало найефектніше, адже найвищим бажанням його було знищити Терезу як митця. Цілком можливо, що й злощасну колиску підклав. До речі, вона єдина була без пилу. А потім ще й жахливу легенду про немовля підкинув, знав — поведеться. Аж жахи потім снилися… Саме він і зачинив її на горищі. А більше нікому. Все продумав. Як у фільмі — за наростаючою шкалою. Потім підклав книжку під двері і сам же спитав, що сталося з мамою. А знав же гад, до чого довів бідолашну Марту!