Бранцi мороку

Тепер гул машини чую і я, він пробивається крізь несхвальний шепіт дощу, котрий посилюється щохвилини. Гараж уже мав потрапити в поле зору Ореста, але з протилежного боку, тому він ще не бачить, що двері відчинені. Треба встигнути. Кидаюся у світло дощового недільного полудня, прямо до Тоні, котра круглими очима дивиться на свою раптово знавіснілу матір. Бідне дівча витріщається на мене, не знаючи, що їй робити — стояти на місці чи тікати геть. Рушниця в моїй руці була явно не тим сюрпризом, на який вона сподівалася. Так-сяк причинивши двері, підхоплюю її вільною рукою і затягую за ріг, де ми разом валимося у мокру траву. Сподіваюся, що Орест, чия машина вже на повороті, не встиг нас помітити. Часу на пояснення дуже мало.

— Доню, — гарячково белькочу я, — зараз ми з тобою поїдемо звідси. Тата ми мусимо залишити тут. Дуже важливо, щоби ти робила все, як я скажу. Чуєш мене?

Я бачу, що вона чує, але не розуміє. Та й не дивно.

— Залишити тата? — шепоче вона. — Чо... чому? Куди поїхати?

— Сонечко, кицю, я все поясню тобі в дорозі. Зараз мені потрібно тільки одне — коли я скажу, ти повинна сісти в машину. На заднє сидіння. Не звертай уваги на те, що казатиму я твоєму... татові або він мені. Просто зроби це. І на те, що ми з ним, можливо, будемо робити, теж не зважай. Залазь на заднє сидіння, і все. А до того часу, поки не почуєш моєї команди, стій тут. Не виходь. Гаразд? Домовилися, люба моя?

— Так, мамо.

Господи, як мені її шкода! Та я не можу зараз дати слабину, інакше він переможе. Треба бути дуже пильною і незворушною. І ще — безжальною. І я намагаюся.

Двигун гарчить дедалі ближче. Ось він глухне, й машина підкочується до дверей гаража, шини загрозливо шурхотять, потріскують камінці гравію, і я знову згадую маленькі кісточки у підвалі. Лють і ненависть затуляють все, пальці так уп’ялися у стволи, що ті, здається, зараз завернуться у вузол. «Нива» зупиняється, і відчиняються дверцята водія.

— Виходь, хлопче, тільки обережно, — приглушено лунає оксамитовий баритон Ореста. М’який і звабливий. Серце пірнає у п’яти: Боже мій, невже він привіз ще когось?

Я виходжу з-за рогу, мене веде рушниця, що націлюється точно йому в груди. Орест помічає мене, й за короткий проміжок часу на його обличчі змінюється ціла гама виразів — від щирого здивування через нерозуміння й поступову підозру до повного усвідомлення. Дочекавшись цього, я кидаю швидкий погляд на хлопчика років восьми, що наполовину вибрався з пасажирського сидіння. Той закляк так само, як і мій чоловік, тільки його маленьке бліде лице відбиває виключно переляк. Я розумію, що вже неодноразово бачила цю дитину — у хуторі на шляху до міста. Сусідський хлопчина.

— Тікай, хлопчику, — рівним мертвим голосом промовляю я до нього, але дивлюся на чоловіка. — Біжи так швидко, як тільки можеш. Біжи додому і розкажи всім про те, що ти тут бачив.

Він не рухається.

— БІЖИ! — вищу я, і той зривається з місця. Як куля проноситься він нашою під’їздною доріжкою, вискакує за огорожу й розчиняється серед дерев.

— Що ти робиш, Віро? — спокійно цікавиться Орест. Втім, спокій напускний — ніздрі його роздуваються, на лобі пульсує вена, а краєчок рота підіймається у злобну напівусмішку. — Можу я дізнатися, що...

— Можеш, — погоджуюся я. — Ми з Тонею ідемо звідси. А ти помреш, щойно станеш у нас на шляху. Так що геть від машини.

— Яка муха тебе вкусила? — намагається до останнього грати в дурника, але очі його видають.

— Я все бачила, Оресте.

— Бачила що?..

— Там, — хитаю головою, — у підвалі. Я все знаю.

— Отже... — починає тягти слова він, неначе зважуючи свої наступні дії. — Ти бачила мою дитячу кімнату. Що ж.. а чи можу я ще поцікавитися, хто дозволив тобі, суко, пхати носа у справи, у яких ти ні чорта не розумієш і куди твою жирну целюлітну дупу ніхто не запрошував? Тобі сумно жилося до цього часу? Га, люба? Ти відповіси?

— Мені ніколи розводити з тобою теревені, коханий, — кажу крізь зуби, наближуючись на крок. — Це одна з головних помилок кіногероїв — багато базікати з психопатом, таким, як от ти, наприклад. Я її не припущуся. Тому відійди від машини. Ми їдемо звідси. Без тебе.

— Тебе навіть не цікавить, чому я робив усе це?

— Ні, — брешу я, хоча насправді мені хочеться повалити Ореста на траву і вибивати причини з його голови прикладом рушниці. — Розповіси про це односільчанам того хлопчиська, якого ти, очевидно, збирався пошматувати унизу, як інших. Але якщо ти виявишся спритним і втечеш у ліс до того, як вони прийдуть, то історію твого безумства з тебе витягнуть згодом працівники карного розшуку, котрим я зателефоную, щойно виїду на шосе. Але якщо бажаєш покінчити з усім швидко, зроби ласку і кинься на мене.

— Між іншим, це все через тебе, — мовить Орест, неначе й не чує моєї тиради. Він так і стоїть, звісивши руки й вирячившись на мене з-під лоба крізь пасми волосся, що їх збив на очі дощ. — Як гадаєш, легко мені було бачити навкруги цих маленьких чужих паскуд, коли моя власна дружина відмовилася народжувати ще? Га?

— Я... — З моїх вуст ледве не злітає виправдання, за інерцією, адже з цим монстром я прожила десять років. Та вчасно зупиняюся — він тільки й хоче, щоб я вступила з ним у дискусію. Знає, куди бити, падлюка, — до того, як ми переїхали сюди, мені через пухлину видалили матку. Тоня стала нашою єдиною дитиною. Невже увесь жах стався з цієї причини?

Досить. Тікай. Швидше.

— Тоню! — надтріснутим голосом гукаю я. — Йди до мене!

Позаду чується обережний шурхіт, потім маленька долоня торкається мого стегна. Я кидаю швидкий погляд на неї — лице бідної дівчинки геть біле, губи тремтять. Звісно, вона вперше чула подібне від своїх батьків.

— Сонечко, пам’ятаєш, що я казала ? Ось тепер обійди машину з іншого боку й сідай на заднє сидіння. Ну ж бо.

Тоня повільно рушає повз гараж, перестрибуючи поглядом з мене на Ореста, її всю трусить. Той теж уважно дивиться на дівчинку, начепивши на обличчя гримасу гіпертрофованої батьківської любові.

— Тонечко, не слухай маму, в неї черговий нервовий розлад.

— Заткни свою пельку і забирайся геть від машини! — зриваюся на крик.

— Ти анітрохи не змінилася, — журиться Орест. — Усе та ж психопатка. Ось тепер накрутила проти мене мою єдину дитину.

— Ти на неї не заслуговуєш, — порушую я обіцянку не вступати у суперечки. Втім, Тоня вже біля машини. Вона тягне на себе ручку передніх пасажирських дверцят, сідає в салон і пролазить на заднє сидіння. — Ти заслужив хіба що зашморг. Ти... — я замовкаю, побачивши, що Орест регоче, все голосніше й голосніше.

— Ідіотка, просто ідіотка, — скиглить він крізь сміх. — Тебе... обвести навколо пальця... все одно що ці самі два пальці... ТА НЕ ХОТІВ Я БІЛЬШЕ НІЯКИХ ДІТЕЙ!

Я таки втрачаю пильність, його божевільні репліки примушують мене шоковано роззявити рота, обидва дула опускаються нижче на сантиметр... саме цього сигналу він і чекає. Далі щось відбувається, але настільки швидко, що я не встигаю зрозуміти, що саме. Усвідомлюю, лише коли валюся з ніг: Орест кинув мені в обличчя якусь річ. Зв’язку ключів, котру тримав у руці увесь цей час і котру я помітила лише зараз. Усе це залізяччя б’є мене прямо по очах, і я миттєво сліпну. Пальці реагують автоматично, окремо від загальмованої свідомості — вони втискають до межі обидва гачки, і лунає неймовірно оглушливий постріл. Не бачу, куди я поцілила, але жодного крику не чути. Віддача б’є копитом у груди і жбурляє мене на землю, я валюся, як мішок силосу, і розумію, що якщо він вижив після пострілу, то мені кінець. Нам обом кінець — він не пожаліє навіть дочку.

За десять секунд, що здалися тисячоліттям:

— Чорт забирай, Віро, суко ти ненормальна! Ти щойно ледве не зробила мене лисим!