Обережно, тригери

На вершині над нами виднівся сніг, хоча зараз був розпал літа. Того дня ми не обмінялися й словом. Нам нічого було сказати. Ми знали, куди йшли.

Ми розклали багаття з овечого кизяку і всохлого тернового куща, а тоді закип’ятили воду і зварили кашу: кожен кинув жменю вівсянки і щіпку солі у маленьку пательню, що її я приніс із собою. Його жменя була величезною, а моя — маленькою, як мої руки. Він усміхнувся й сказав:

— Сподіваюся, ти не збираєшся з’їсти половину каші.

Я відповів, що не збирався і справді не з’їв, бо мій апетит менший, ніж у звичайного чоловіка. Але у цьому є своя вигода, адже в диких умовах я можу протягнути на самих горіхах і ягодах, які більшу людину не прогодують.

Через високі пагорби пролягала звивиста доріжка. Ми рушили нею і майже нікого не зустріли на шляху: тільки мандрівного мідника з віслюком, нав’юченим старими горщиками, та дівчину, яка вела віслюка і спочатку всміхнулася, прийнявши мене за дитину, а тоді скривилася, коли розгледіла, ким я був насправді. Вона б жбурнула у мене камінням, якби мідник не ляснув її по руці прутом, яким поганяв віслюка. Пізніше ми також наздогнали літню жінку і чоловіка, якого вона назвала своїм онуком — вони поверталися з-за гір. Ми з нею перекусили, і вона розказала, що ходила на пологи, народження свого першого правнука, і що все пройшло добре. Вона сказала, що може проректи нам майбутнє по лініях на долонях, якщо ми підкинемо їй кілька монет. Я дав старій карзі обрізану лоулендську [25] монету в чотири пенси, і вона взяла мою правицю.

— Я бачу смерть у твоєму минулому і смерть у твоєму майбутньому, — мовила вона.

— Усіх нас в майбутньому чекає смерть, — відказав я.

Вона зробила паузу — у найвищому з високогір’їв, де літні вітри несуть подих зими, де вони завивають, шмагають і розрізають повітря неначе ножі.

— Раніше на дереві була жінка, — сказала вона. — Тепер буде чоловік.

Я спитав:

— Це матиме для мене якесь значення?

— Можливо. Одного дня.

Вона додала:

— Остерігайся золота. Тобі дружити з сріблом.

На цьому вона скінчила зі мною.

Калуму Мак-Іннесу вона сказала:

— Твоя долоня обгоріла.

Він підтвердив.

— Дай мені іншу, ліву руку, — сказала вона. Він послухався. Вона довго і зосереджено вдивлялася у неї. А потім вимовила: — Ти повернешся на початок. Ти будеш вищий за більшість людей. І тебе не чекає могила там, куди ти прямуєш.

— Ти хочеш сказати, що я не помру?

— Це передбачення з лівиці. Я знаю лише те, що сказала, і не більше.

Але вона знала більше. Я це читав у її обличчі.

Наступного дня нічого цікавішого з нами не трапилось.

Тієї ночі ми спали просто неба. Ніч була безхмарна і холодна, а небо — всіяне зірками, такими яскравими та близькими, що, здавалося, я міг би простягнути руку і зібрати їх, як ягоди.

Ми лежали пліч-о-пліч під зірками і Калум Мак-Іннес мовив:

— Вона сказала, що смерть чекає на тебе. Але не на мене. Думаю, мені дісталося краще передбачення.

— Напевно.

— Та, — сказав він, — це все маячня. Байки старої жінки. Це все неправда.

Прокинувшись у світанковій імлі, я побачив оленя, який з цікавістю спостерігав за нами. На третій день ми досягли вершини гір і почали спускатися.

Мій супутник сказав:

— Коли я був хлопчиком, кинджал мого батька упав у розпалене багаття. Я витягнув його, але металевий держак був гарячий, як вогонь. Цього я не чекав, але все одно не випускав кинджал з руки. Я відніс його подалі від вогню й занурив у воду. Піднялася пара. Я досі це пам’ятаю. Моя долоня обгоріла, а руку скрутило так, неначе їй було призначено носити кинджал довіку.

Я сказав:

— Ти, зі своєю рукою. Я, з моїм низьким зростом. Нічогенькі ми герої як для шукачів щастя на Туманному острові.

Він вичавив із себе смішок — короткий і сухий.

— Нічогенькі герої, — тільки і відказав він.

А потім почало дощити, дощ не ущухав. Тієї ночі ми підійшли до невеликої ферми. Із димаря будинку тонкою цівкою точився дим, тож ми гукнули господаря, але у відповідь нас стріла тиша.

Я відчинив двері і гукнув знову. Всередині було темно, але я відчув запах жиру, так наче тут горіла свічка, яку недавно загасили.

— Нікого нема вдома, — сказав Калум, але я похитав головою і ступив уперед, а тоді зазирнув у темряву під ліжком.

— Чи не могли б ви вилізти до нас? — запитав я. — Ми подорожні, шукаємо тепла та прихистку, гостинності. Ми з вами розділимо свою вівсянку, сіль та віскі. Ми вас не скривдимо.

Спочатку жінка, яка ховалася під ліжком, промовчала, аж потім мовила:

— Мій чоловік пішов у гори. Він наказав мені сховатися, якщо прийдуть чужинці, бо він боїться, що вони щось зроблять зі мною.

— Шановна пані, я лиш маленький чоловік, зростом не вищий за дитину. Якби ви мене вдарили, я б відлетів. А мій супутник звичайний чоловік, але я присягаюся, він не скривдить вас. Ми просимо прихистку і хотіли б обсохнути. Будь ласка, вилізьте до нас.

Вона вилізла з-під ліжка вся в пилюці й павутинні, але навіть з вимащеним обличчям жінка виглядала вродливою, і хоч її волосся вкривала павутина і шар сірого пилу, воно було від того не менш довгим, густим і золотаво-рудим. На мить вона нагадала мені власну доньку, але та б дивилася чоловіку у вічі. Ця ж боязко схилила голову додолу, наче якесь створіння в очікуванні побиття.

Я відсипав їй трохи нашої вівсянки, а Калум дістав з кишені смужки сушеного м’яса, після чого вона пішла у поле і повернулася з парою куцих ріп, з яких приготувала нам наїдок.

Я з’їв свою порцію. У неї не було апетиту. Думаю, Калум був все ще голодний, коли ми скінчили їсти. Він налив віскі для нас трьох: вона відпила лише трошки і те з водою. Дощ торохкотів по даху будинку і капав у кутку, але я все ж був радий, що сидів усередині, хоч якою б непривітною не здавалася тутешня обстановка.

Саме цієї миті у дверях з’явився чоловік. Він нічого не сказав, лише зиркнув на нас недовірливо й сердито. Потім стягнув із себе накидку з овечої шкури і капелюх та пожбурив їх на долівку. Вода з них капала й збиралася в калюжі. Мовчанка гнітила.

Калум Мак-Іннес мовив:

— Ваша дружина гостинно нас прийняла, коли ми її знайшли. Хоч знайти її було непросто.

— Ми попросили її нас прийняти, — сказав я. — Як і просимо вас.

У відповідь чоловік лише щось буркнув.

На високогір’ях люди розмінюють слова, як золоті монети. Та звичай для них понад усе: якщо чужинець просить про гостинність, йому не відмовляють, навіть коли перебувають із ним, з його кланом чи ріднею у кровній ворожнечі.

Жінка — яка більше скидалася на дівчину, тоді як борода її чоловіка була сивою та білою, тож я навіть на мить подумав, що то була його донька, але ні: в будинку стояло лише одне ліжко, на якому б ледь помістилися двоє — вийшла надвір у кошару, що прилягала до будинку, і повернулася з вівсяними коржами і шматком сушеної шинки, які вона, схоже, там раніше сховала. Потім тоненько нарізала шинку і поклала її на дерев’яній дощечці перед чоловіком.

Калум налив йому віскі і сказав:

— Ми шукаємо Туманний острів. Не знаєте, чи він ще там?

Чоловік поглянув на нас. Вітри в високогір’ях сильні — вони зривають слова прямо з вуст. Він стиснув губи, а тоді сказав:

— Ага. Я бачив його з вершини цього ранку. Він досі там. Але не скажу, чи буде він там завтра.

Ми спали на земляній долівці їхнього будинку. Вогонь згас і від каміна більше не віяло теплом. Чоловік із жінкою спали у ліжку, прикритому завісою. Він оволодів нею під овчиною, яка вкривала ліжко, але спершу завдав прочуханки за те, що дружина нагодувала і впустила нас. Я чув їх обох і зразу, і потім, тож тієї ночі сон мені дався непросто.

Я спав у бідних домівках, спав у палацах, і під зорями теж спав, і до тієї ночі я міг би сказати, що всі місця однакові. Але я прокинувся до світанку, впевнений, що нам час забиратися звідси — не тямлю чому. Я розбудив Калума, приклавши палець до його вуст, і ми тихенько полишили хатину на гірському схилі, не прощаючись, і ще ніколи я так не радів, що зміг звідкись забратися геть.