Острiв Дума

Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.

— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.

— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.

Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.

— Едгаре, це від того...

Я кивнув.

— Курва, — промовив він притишеним голосом.

— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєрмен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?

— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.

— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.

— Емері Полсоном, чоловіком Адріани Істлейк. Вони приїхали сюди допомагати в пошуках зниклих Тесі й Лори, це факт, але після того з Думи вони так і не виїхали. Ними зайнялося Персе.

— 10 —

Ми перейшли до тієї вітальні, де я вперше був представлений Елізабет. Довгий низький стіл там так і стояв, проте тепер він був порожній. Полірована поверхня столу вразила мене, здалася ідеальною пародією на життя.

— Де все поділося? — запитав я у Ваєрмена. — Де її порцеляна? Де її Містечко?

— Я все поскладав у коробки й відніс до літньої кухні, — ніби байдуже відповів він. — Просто мені так... просто мені з цим.... мучачо, хочеш гарного чаю? Чи пива?

Я попросив собі води, а Джек пива, ніби нічого не помітили. Ваєрмен пішов по напої. Тільки подолавши половину галереї, він заплакав. Він схлипував і ридав, то був той розпачливий плач, якого неможливо стримати, як не намагайся.

Ми з Джеком перезирнулися і почали дивитися в різні боки. Слова були зайві.

— 11 —

Його відсутність тривала довше, ніж звичайно потрібно для того, щоб принести пару банок пива і склянку води, але повернувся він цілком опанувавши себе.

— Перепрошую, мені якось незвично втрачати кохану людину і совати свічник в морду вампіру, і все це впродовж одного тижня. Звичайно таке трапляється по черзі. — Він знизав плечима, намагаючись продемонструвати безтурботність. Це виглядало безпорадно, але я б начислив йому очки за старання.

— Вони не вампіри, — сказав я.

— А хто ж вони тоді, — спитав він. — Патякай.

— Я можу розповісти тільки те, що мені розповіли малюнки Ліббіт. Не варто забувати, що, хоч вона й була надзвичайно талановитою художницею, але залишалася дитиною, — я зупинився, похитав головою. — Ні, вона була лише трохи старшою за немовля. А Персе була... гадаю, що Персе можна було б назвати її духовним проводарем.

Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.

— А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?

— Авжеж, так і є, — відповів я. — Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати — я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»

— А решта ваших малюнків? — спитав Джек.

— Гадаю, більшість — мої. Хоча деякі з них... — я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. — О Господи-Ісусе.

— Що, — спитав Ваєрмен. — Заради Бога, що?

— Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.

Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши мені в руки бездротовий апарат. Якусь мить я просидів з ним на колінах, гадаючи, кому першому зателефонувати. Рішення прийшло. Однак, є залізне правило сучасного життя, ще дієвіше за те, що поблизу ніколи нема копа, якщо він тобі потрібен: якщо телефонуєш конче потрібній тобі людині, ти завше потрапляєш на автовідповідач.

Мені відповіли машини і в Даріо Наннуцці вдома, і в Джимі Йошида, і в Аліси Окойн.

— Курва! — схлипнув я, вдаривши по кнопці роз’єднання, коли Алісин записаний голос почав «Перепрошую, мене нема вдома, я не в змозі відповісти зараз на ваш дзвінок, але...»

— Вони можуть ще й зараз десь святкувати, — сказав Ваєрмен. — Потерпи, аміго, і все владнається.

— В мене нема часу, — крикнув я. — Сука! Курва! Лайно!

— Що трапилося, Едгаре? — поклав він мені руку на плече, заспокоюючи. — Що за паніка?

— Картини небезпечні! Можливо, й не всі, але деякі — точно!

Він замислився, відтак кивнув.

— О’кей, давай подумаємо. Найнебезпечніші з них, ймовірно, «Дівчина і Корабель», так?

— Так, я певен, що так і є.

— Вони майже напевне все ще в галереї, чекають обрамлення й відправки.

— О Господи, я не маю права цього допустити.

— Мучачо, треба відстрочити те, чого не можеш допустити.

Він не розумів, відстрочка неможлива. Персе, якщо схоче, може такого лиха наробити.

Проте їй потрібні помічники.

Я знайшов і набрав номер «Ското». Гадав, можливо, там хтось є, навіть о чверть на одинадцяту вечора, після такої бучної тусовки. Залізне правило діяло, я почув машинний голос. Нетерпляче дослухав і натиснув 9, щоб наговорити своє загальне повідомлення.

— Послухайте мене, хлопці. Це Едгар говорить. Я вимагаю, щоб жодної картини чи етюду не відсилалося нікому, поки я не дозволю цього зробити, о’кей? Ні єдиної з моїх робіт... Просто затримайте їх на якийсь час. Пояснюйте це покупцям чим завгодно, але зробіть це. Дуже вас прошу. Це конче важливо.

Я вимкнув телефон і поглянув на Ваєрмена:

— Гадаєш, вони мене послухаються?

— Після того, як ти показав такі доходи? Безперечно. Просто зараз ти забезпечив собі довгу, пристрасну бесіду. А тепер ми можемо повернутися до...

— Поки що ні.

Моя родина і друзі залишаються найбільш вразливими цілями, і той факт, що вони розлетілися в різних напрямках, мене не втішав. Персе вже встигла продемонструвати, як далеко сягає її сила. А я почав їй заважати. Вона на мене розсердилася, гадав я, або злякалася мене, або й те й інше.

Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.

«Але ж мені й тут відповість машина», — подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.

— Привіт, Едгаре, — почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.

«Це від тих ліків, що він їх приймає», — подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.

— Томе, вислухай мене і не перебивай...

Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.

— Ти знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.

Я похитнувся.

— Едгаре! — злякався Ваєрмен. — Едгаре, що трапилось?

— Замовч, — обірвав його я. — Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.

Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.

— Мертвим бути краще, — промовив він. — А зараз я мушу піти і вбити Пам.

— Томе! — заволав я у телефон. — Томе! Прокинься!

— Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.

— Томе!

Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.

А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».