Острiв Дума

Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски» [349].

Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.

Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.

— Всі роз’їхалися, аміго? — спитав Ваєрмен.

— Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.

Джек усміхнувся без особливої радості.

— У кожній родині є такі, — зауважив він.

— Ти сам як? — спитав я Ваєрмена.

— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...

— Зараз щось відбувається.

— Si, senor. І відбувається щось дуже зле.

— Що ти вже встиг розповісти Джеку?

Ваєрмен трохи зніяковів.

— Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібному місці.

— Він розповів мені про все, — втрутився Джек. — Принаймні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цукеркою Брауном. — Він видихнув. — І про тих двох дівчат, яких ви бачили.

— Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? — спитав я.

— Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті [350] провезли б вас на персональній платформі. — Джек засунув руки в кишені. — Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана [351], я б довго сміявся.

— А ще тиждень тому? — спитав я.

Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рівномірно прибували хвилі. Мушлі скоро почнуть балачку під моїм домом.

— Ні, — відповів він. — Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви приїхали сюди і...

Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук. А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.

Тут не грав.

— Що ти таке кажеш, hermano [352]? — спитав Ваєрмен.

Джек знизав плечима.

— Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. — Він зніяковів, але впевненості не втратив.

Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:

— Зайдемо?

— Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, — поросив Ваєрмен Джека.

Джек знизав плечима,

— Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотіпося, щоб його було знайдено. — Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. — Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важезний, як чорт.

Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фотопортреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.

— Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадобився. Дім стояв незамкнений.

— Двері навстяж?

— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.

— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.

— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — пояснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.

— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.

— Мені це видається досить зрозумілим, — пояснив Джек. — Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?

— Ні, — відповів я, уникаючи його погляду. — Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший — я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...

— Усе гаразд, — торкнув мене за плече Ваєрмен, — незвані гості нічого не винесли, навпаки — вони дещо залишили.

— А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? — спитав мене Джек.

— Саме так, — відповів я. — Гадаю, то були вони.

Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбиваються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.

— Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду» [353], — сказав Джек. — Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.

— Якби-то, — відповів я.

— Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, — спитав Ваєрмен. — Кому тоді належать великі сліди?

Ніхто з нас не мав на це відповіді.

— Ходімо нагору, — запропонував нарешті я. — Хочу подивитися на кошик.

Ми пішли нагору до Малої Ружі — уникаючи слідів — не задля їх збереження, а просто нікому не хотілося на них наступати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкраденою в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.

— Можете мені повірити, щойно побачивши це, я кинувся звідси прожогом, — зізнався Джек.

Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втекти. Зовсім навпаки.

Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі — можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можливо, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав иоряд з нею — чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були червоними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.