Обережно, тригери

У мене не було дівчини.

Навіть моя мати почала це помічати.

Це ім’я, ця ідея мали якесь коріння: та я не пам’ятаю яке. Лише пригадую, як написав «Кассандра» на всіх зошитах. Й опісля старався мовчати.

— Хто ця Кассандра? — запитав Скаллі, коли ми їхали автобусом до школи.

— Ніхто, — відповів я.

— Та мала б кимось бути, якщо ти написав її ім’я на зошиті з математики.

— Це просто дівчина, з якою я познайомився на лижному курорті. Місяць тому ми разом із матір’ю, моєю тіткою й кузенами каталися на лижах в Австрії.

— Ти нас з нею познайомиш?

— Вона живе в Райгейті. Можливо, познайомлю. Пізніше.

— Сподіваюся на це. То вона тобі подобається?

Я витримав, як я сподівався, достатньо довгу паузу, і сказав: — Вона дуже гарно цілується.

Після цього Скаллі розсміявся, а Роб захотів знати, чи то був пристрасний поцілунок, з язиком і все таке, тож я сказав: — А ти як думаєш, — і вже до кінця дня вони обидва вірили в її існування.

Моя мати зраділа, коли почула, що я нарешті когось зустрів. А її питань — наприклад, про те, чим займаються батьки Кассандри — я просто уникав.

Я сходив на три «побачення» з Кассандрою. Кожного разу я сідав на поїзд до Лондона, де ходив у кіно. Це було по-своєму захопливо.

Повернувшись з першого побачення, я вигадав нові історії про поцілунки і мацання грудей.

За версією, якою я поділився з мамою, наше друге побачення (під час якого я насправді наодинці дивився фільм «Ця дивна наука» в Лестер-сквері) ми провели просто тримаючись за руки під час перегляду того, що вона називала «кінокартинками». Але, як дізналися з моєї скупої розповіді Роб і Скаллі (а протягом того тижня і ще деякі шкільні друзі, до яких дійшли чутки від «ми нікому ні слова», і які хотіли знати, чи хоч щось з того було правдою), то був День, Коли Я Втратив Невинність в квартирі Кассандриної тітки у Лондоні: та кудись поїхала, а у Кассандри був ключ. Я мав з собою (для доказу) пачку з трьох презервативів, один з яких я викинув, а також чотири чорно-білі фото на смужці, що я знайшов у кошику при фотобудці на станції Вікторія під час моєї першої поїздки в Лондон. На фотосмужці була дівчина десь мого віку з довгим прямим волоссям (я сумнівався щодо кольору. Світло-русяве? Руде? Темно-русяве?) і привітним, вродливим обличчям, укритим ластовинням. Тож я вирішив забрати ці фото собі. На малюванні я зробив рисунок олівцем з третього знімку, який сподобався мені найбільше — на ньому дівчина сиділа впівоберта так, наче кликала невидимого друга за крихітною шторкою. Вона здавалась милою й приємною. Я був би радий, коли б вона була моєю дівчиною.

Малюнок я повісив на стіні своєї спальні так, щоб було видно з ліжка.

Після третього побачення з Кассандрою (на якому я дивився комедію «Хто підставив кролика Роджера») я приніс до школи погані новини: сім’я Кассандри переїжджала до Канади (що, на мою думку, звучало переконливіше за Америку) — щось там пов’язане з роботою батька — і ми ще дуже довго не зможемо побачитися. Ми не розходились, але сприймали все тверезо: в ті дні дзвінки з-за океану були занадто дорогі для підлітків. Усе скінчилося.

Я був засмучений. І це всі помітили. Мені казали, що були б раді з нею познайомитись і може випаде нагода, коли вона приїде на Різдво. Я знав, що до Різдва про неї всі забудуть.

І мав рацію. Коли прийшло Різдво, я зустрічався з Ніккі Блевінс, а про Кассандру як частину мого життя нагадували лиш її ім’я, написане на парі зошитів, і малюнок олівцем, що висів на стіні моєї спальні, підписаний: «Кассандра, 19 лютого 1985 р».

Коли мати продала стайню і ми переїжджали, малюнок загубився. Я не переймався, оскільки на той момент вже навчався в академії мистецтв і соромився своїх старих малюнків олівцем не менше вигаданої дівчини.

Навряд чи я згадував Кассандру бодай раз за ці останні двадцять років.

Моя мати продала стайню, будинок та леваду забудовнику, який звів на місці нашого дому житловий комплекс, а натомість отримала окремий невеликий будинок у кінці Сетон Клоуз. Я відвідую матір принаймні раз на два тижні — приїжджаю в п’ятницю ввечері, їду зранку в неділю. Для мене це так само звично, як старовинний годинник у передпокої.

Мати піклується про моє щастя. Вона почала натякати, що у багатьох її друзів є підхожі для мене дочки. Під час останнього візиту мати завела дуже незручну розмову, поцікавившись, чи не хочу я познайомитися з органістом в її церкві — дуже гарним молодиком десь мого віку.

— Мамо, я не гей.

— У цьому немає нічого поганого, любий. Багато людей є геями. Вони навіть одружуються. Ну, не по-справжньому, але все одно.

— Це не міняє того, що я не гей.

— Я просто подумала — ти досі неодружений, а ще малюєш і працюєш моделлю.

— У мене були дівчата, ма. Декількох із них ти навіть бачила.

— Але жодна надовго не затрималася, любий. Я просто подумала, може, ти хочеш мені щось розказати.

— Я не гей, мамо. Якби я був ним, я б тобі сказав.

А потім додав:

— Я лизався з Тімом Картером на вечірці, коли навчався в академії мистецтв, але ми обидва були п’яні і на тому все й скінчилося.

Вона стиснула губи.

— Досить, хлопче, досить.

А потім, змінюючи тему, ніби для того, щоб позбутися гидкого присмаку у роті, вона сказала:

— Ніколи не вгадаєш, кого я здибала у «Теско» минулого тижня.

— Не вгадаю. Кого?

— Твою стару дівчину. Ні, навіть так — твою першу дівчину.

— Ніккі Блевінс? Чекай, вона ж здається вийшла заміж? Ніккі Вудбридж?

— Ні, ту що була перед нею. Кассандру. Я стояла за нею в черзі. Була б стояла перед нею, але забула, що хотіла взяти вершки до ягід, тож довелося повертатися, а потім вона вже була попереду і її обличчя здалося мені знайомим. Спочатку я подумала, що то молодшенька Джоуні Сіммондс — та, в якої вада мовлення, що раніше називали заїканням, але зараз так ніби не можна казати. Коли потім збагнула, що я знаю, звідки мені відоме це обличчя — воно п’ять років висіло у тебе над ліжком. Тож я запитала: «Ви часом не Кассандра?», а вона у відповідь: «Так, Кассандра». Ну, я і кажу: «Ви будете сміятися, але я мама Стюарта Іннеса». Вона перепитала: «Стюарта Іннеса?» і її обличчя одразу ж засяяло. Потім вона ще трохи постояла, поки я складала продукти в пакет, і розказала, що вже писала твоєму другу Джеремі Портеру у «Bookface» і вони про тебе говорили…

— Ти хотіла сказати «Facebook»? Вона писала Скаллі у «Facebook»?

— Так, любий.

Я пив чай і думав про те, з ким насправді розмовляла моя мама.

— Ти точно впевнена, що це була Кассандра, портрет якої висів у мене над ліжком? — спитав я.

— Так, звичайно, любий. Вона розказала мені, як ти водив її у Лестер-сквер, і як вона сумувала, коли довелося переїхати до Канади. Вони з сім’єю поїхали у Ванкувер. Я запитала, чи вона знала мого кузена Леслі, який переїхав до Ванкувера після війни, але вона сказала, що ні — і, виявляється, Ванкувер то насправді чимале містечко. Я розповіла їй про той портрет, що ти намалював олівцем, і, здавалося, вона непогано знала про те, чим ти зараз займаєшся. А ще вона дуже зраділа, коли я сказала їй, що у тебе цього тижня відкриття виставки.

— Ти їй сказала?

— Так, любий. Мені здалося, що їй було б цікаво про це знати.

А потім мама додала, майже тоскно: — Вона така гарна, любий. Здається, вона працює в аматорському театрі.

Потім мова зайшла про вихід на пенсію доктора Даннінгса, який був нашим сімейним лікарем ще до мого народження, про те, що він був останнім неіндійським лікарем у клініці і про те, як до цього ставилася моя мама.

Тієї ночі я лежав на ліжку у малій спальні маминого дому і обдумував усе почуте. Мене більше не було у «Facebook», але я думав знову зареєструватися, щоб побачити друзів Скаллі, а також перевірити, чи серед них є та псевдо-Кассандра. Однак я згадав, що є чимало людей, яких я радий був не бачити, тож покинув цю ідею, впевнений, що всьому має бути якесь просте пояснення, і заснув.