Солярiс

— Треба буде виконати всі формальності щодо цього… ну та ти знаєш.

— Так?

Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий борлак ходив над чорним коміром светра.

— Ти був у Гібаряна,— сказав раптом Снаут.

Це не було запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.

— Був у його кімнаті,— повторив він.

Я кинув, мовби кажучи: «Припустимо. Ну то й що?» Мені хотілося почути, що він казатиме далі.

— Хто там іще був?— запитав Снаут.

Він знав про неї!!!

— Ніхто. А хто там міг бути? — запитав я.

— Тоді чому ти мене не впустив?

Я осміхнувся,

— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно придержав її. Чому ти не сказав, що це ти? Я був би тебе впустив.

— Я думав, що там Сарторіус, — невпевнено сказав Снаут.

— Ну то й що?

— Як ти гадаєш… що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.

Я вмить повагався, а тоді сказав:

— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?

— У холодильнику,— випалив Снаут. — Ми відразу ж перенесли його туди вранці… Спека ж…

— Де ти його знайшов?

— У шафі.

— У шафі? Він був уже мертвий?

— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.

— Ти пробував його врятувати?

— Ні.

— Чому?

— Я не встиг,— відповів Снаут після короткої паузи.— Він помер раніше, ніж я його поклав.

— Він стояв у шафі? Між комбінезонами?

— Так.

Снаут підійшов до невеличкого столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.

— Я накидав попередній акт,— сказав він.— Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін’єкція смертельної дози перносталу. Тут написано…

Я перебіг очима короткий текст.

— Самогубство…— тихо мовив я.— А причина?

— Нервовий розлад… депресія… чи як це ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.

— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам,— заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя… Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить…— провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут стоїть тільки твій підпис,— заговорив я після короткої мовчанки,— А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю…

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався,

— Снаут… — почав я, — на станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.

— Це особа реальна,— сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати.— Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити… Останній раз ти бачив її сьогодні.

— Звідки ти знаєш?!

Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.

— Перед тим, як я прилетів… Незадовго до того?..

Снаут зіщулився, немовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.

— Ти?! — видушив він із себе.— А хто ти такий?

Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам… також?..

— Хто це був? — запитав я.

Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвилину він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж він устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.

Снаут повільно сів у крісло і обхопив руками голову.

— Що тут коїться?..— мовив він тихо. — Маячня якась…

— Хто це був? — знову запитав я.

— Якщо ти не знаєш… — буркнув він.

— То що?

— Нічого.

— Снаут, — сказав я,— ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти сказав, кого бачив.

— А ти?.. — спитав він підозріло.

— Не лукав, Снаут. Я скажу тобі, і ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю…

— Психом! О Боже! — Снаут удавано засміявся. — Любий мій, та ти, я бачу, нічого, анічогісінько… Це було б порятунком. Якби він хоч на хвилину повірив, що збожеволів, то не зробив би цього й був би зараз живий…

— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад,— брехня?

— Ну звичайно!

— Чому ж ти не написав правду?

— Чому?.. — повторяв він.

Запала мовчанка. Я знов зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче сказати?!

— Де роботи?— запитав я.

— На складах. Ми замкнули їх усіх, крім тих, які обслуговують ракетодром.

— Навіщо?

Він знову не відповів.

— Не скажеш?

— Не можу.

В цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав про записку й подумав, що зараз це найголовніше.

— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах?— спитав я.

Снаут зневажливо пересмикнув плечима.

— Яке це має значення?

— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?

Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги. Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла, точних приладів де ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її? — Звідки вона тут узялася? — спитав я.

Снаут зволікав з відповіддю.

— Ти не хочеш мені цього казати?

— Я не знаю.

— Гаразд.

Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім.

— Ти мені не віриш? — спитав Снаут.— Слово честі, не знаю.

Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як я й сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були варті небагато. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами…

— Щасливого полювання!

— Дякую тобі за все,— відповів я і рушив до дверей.

Снаут підхопився з крісла.

— Кельвін!

Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке змучене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Кельвін, це не…. Я.. я справді не можу,— насилу видушив Снаут із себе.

Я чекав, що він скаже ще щось, але він тільки беззвучно ворушив губами.

Я мовчки повернувся і вийшов.

САРТОРІУС

Коридор був порожній. Спершу він тягнувся прямо, а потім повертав праворуч. До цього я ніколи не був на станції, але під час тренування шість тижнів прожив у точній її копії в Інституті на Землі. Я знав, куди веде алюмінієвий трап.

У бібліотеці було темно. Я намацав вимикач. Відшукавши в картотеці перший том «Соляристичного щорічника» разом з додатком, я натиснув клавішу: спалахнув червоний вогник. Я перевірив у реєстраційному пристрої — ця книжка, як і друга, «Малий Апокриф», була в Гібаряна. Вимкнувши світло, я повернувся наниз. Я боявся заходити до його кабіни, хоч недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки. Вони ж могли туди повернутись! Якийсь час я нерішуче стояв під дверима, а потім, зціпивши зуби, здолав страх і ввійшов…