Переслiдуваний

— Так. Ви нагадуєте мені одного давнього знайомого.

— Справді? Кого?

— Не має значення.

— Чудово. Що ви тут бачите?

Річардс глянув на сторінку. Його праву руку охоплював надутий повітрям манжет для заміру кров'яного тиску, до голови було прилаштовано кілька електродів. Дроти, що тяглися від голови та руки, сходились у контактному гнізді пульту керування за спиною у лікаря. На екрані комп'ютерного пульта бігли хвилясті лінії.

— Дві негритянки. Вони цілуються.

Лікар швидко перегорнув сторінку.

— А тут?

— Спортивний автомобіль. Схожий на „ягуар“.

— Вам подобаються автомобілі з бензиновими двигунами?

Річардс знизав плечима.

— В дитинстві я мав колекцію різних моделей.

Лікар щось занотував і перегорнув ще одну сторінку.

— Хвора жінка. Лежить на боці. Тіні на обличчі нагадують тюремні грати.

— А це що, на останній сторінці?

Річардс голосно засміявся.

— Схоже на купу лайна.

Він уявив собі, як цей лікар, у своєму білому халаті, перебігає з місця на місце під лавами на стадіоні, заглядаючи дівчатам під спідниці й рукоблудячи, і знову засміявся. Лікар, що сидів навпроти, усміхаючись своєю бридкою усмішкою, розпалював Річардсову уяву й ще дужче смішив його. Нарешті сміх зійшов на прискання, потім Річардс гикнув і затих.

— Навряд чи ви скажете мені, з чого регочете...

— Ні,— відповів Річардс,— не скажу.

— Тоді продовжимо. Отже — словесні асоціації.

Лікар не потурбувався пояснити, що це означає. Річардс зробив висновок, що про нього тут уже дещо знають. Це добре — можна заощадити час.

— Готові?

— Так.

Лікар дістав із внутрішньої кишені секундомір, клацнув кульковою ручкою і затримав погляд на списку слів, що лежав перед ним.

— Лікар.

— Чорнопикий,— відповів Річардс.

— Статевий член.

— Лом.

— Червоний.

— Чорний.

— Срібний.

— Кинджал.

— Рушниця.

— Убивство.

— Вигравати.

— Гроші.

— Секс.

— Тести.

— Креслити.

— Викреслити...

Лікар називав слова, поки їх набралося понад п'ятдесят, тоді зупинив секундомір і кинув ручку на стіл.

— Добре,— сказав він. Потім схрестив руки на грудях і подивився на Річардса вже без посміху: — А тепер останнє запитання, Бене. Не скажу, що я сам розпізнаю брехню на слух, але оця машина, до якої вас підключили, чітко покаже, правду ви кажете чи ні. Отже, чи пов'язане ваше рішення взяти участь у розважальних телепрограмах з наміром покінчити життя самогубством?

— Ні.

— Чому ж ви сюди прийшли?

— В мене хвора дитина. Потрібні медикаменти й стаціонарне лікування.

Ручка черкнула по аркуші.

— Інші причини є?

Річардс хотів був сказати „ні“ (яке їхнє діло!), та потім вирішив нічого не приховувати. Може, тому, що цей лікар нагадав йому майже забутого бридкого хлопця з його дитинства. А може, лише тому, що колись треба було про це сказати, зібрати думки й надати їм певної форми, як це буває, коли людина змушує себе висловити свої невиразні почуття.

— Я довго не мав роботи. Хочу знову працювати, навіть якби довелося грати роль простачка в нечесній грі. Хочу працювати, щоб утримувати сім'ю. Я гордий... А ви гордий, лікарю?

— Гордощі — ознака падіння,— відповів лікар і клацнув ручкою, ховаючи стрижень. — Якщо ви не маєте чого додати, містере Річардс... — Він назвав співрозмовника на прізвище й підвівся. Все це означало, що співбесіду закінчено, незалежно від того, чи має Річардс щось додати, чи ні.

— Не маю.

— Тоді вам у ті двері, праворуч. Бажаю успіху.

— Та певне,— відповів Річардс.

З тих, із ким Річардс починав свій останній тест, лишилося чотири чоловіка. Кімната, де вони тепер мали чекати, була значно менша. Нарешті, о пів на п'яту, зайшли останні претенденти, на Ю. та Я. Черговий обійшов усіх з тацею геть позбавлених смаку сандвічів. Річардс узяв два і тепер жував, слухаючи чоловіка на прізвище Реттменманд, що неугавно частував товариство сороміцькими анекдотами.

Згодом їх підняли ліфтом на п'ятий поверх. Тут до їхніх послуг була простора кімната, туалет і загальна спальня з рядами ліжок. їх також поінформували, що о сьомій годині в кафетерії даватимуть гарячі страви.

Річардс посидів трохи, потім устав і підійшов до полісмена, що охороняв двері, в які вони щойно увійшли.

— Скажи, друже, де тут є телефон? — Він не сподівався, що їм дозволять дзвонити у місто, проте полісмен показав великим пальцем на коридор.

Річардс прочинив двері й виглянув. Справді, онде він — телефон-автомат.

Річардс озирнувся на полісмена.

— Слухай, позич п'ятдесят центів на телефон. Я тобі...

— Відчепись.

Річардс стримався, щоб не відповісти грубістю на грубість.

— Я хочу подзвонити дружині. Вдома дитина хвора. Бога ради, постав себе на моє місце.

Полісмен засміявся. То був короткий, уривчастий, огидний сміх. — Усі ви однакові. На кожен день року — жалісна казочка про запас. Готові кольорові об'ємні фільми на Різдво та на День матері.

— Ти, вилупку... — почав Річардс, і щось у його очах і в тому, як він повів плечима, раптом змусило полісмена відвести погляд. — Хіба ти сам не одружений? Хіба ніколи не знав скрути, не просив позичити, навіть коли просити було однаково, що шматок лайна з'їсти?

Полісмен раптом застромив руку в кишеню куртки й дістав жменю пластикових монет. Він тицьнув Річардсові дві монети по двадцять п'ять нових центів, запхав решту назад у кишеню й схопив його за комбінезон.

— Якщо ти пришлеш сюди ще когось, сподіваючись на щедрість Чарлі Грейді, я тобі, сучому синові, голову розчереплю!

— Дякую за гроші,— спокійно мовив Річардс.

Чарлі Грейді засміявся й пропустив його. Річардс вийшов у коридор, зняв трубку й укинув у телефон обидві монети. Вони глухо стукнули, але апарат мовчав. Господи, все марно! Лише по хвилі почувся гудок. Річардс повільно набрав номер телефону в коридорі на п'ятому поверсі, сподіваючись, що йому відповість не та стара паскуда Дженнер. Бо як тільки вона впізнає його, то відразу закричить, що він набрав не той номер.

Зумер прогудів шість разів, потім обізвався незнайомий жіночий голос:

— Алло?

— Я хотів би поговорити з Шійлою Річардс із п'ятої квартири.

— Здається, вона кудись вийшла,— повідомив голос, у якому вчувалися скрадливі нотки. — Я бачила, як вона прогулюється по вулиці. Сподіваюсь, ви здогадалися, про що йдеться. У них захворіла дитина. А чоловіченько і цента не годен заробити.

— Постукайте до них у двері! — просичав Річардс.

— Зачекайте...

Випущена з рук трубка стукнулась об стіну. Здалеку долинув глухий стукіт і вигуки незнайомки:

— Місіс Річардс! Вас до телефону! Місіс Річардс!..

За півхвилини той самий голос знову почувся в трубці.

— Її нема. Дитина аж захлинається плачем, а її немає. Я ж кажу, вона ходить клієнтів видивляється. — Жінка хихикнула.

Річардс шкодував, що не може вигулькнути на другому кінці дроту, наче лихий джин із чорної пляшки, й душити власницю незнайомого голосу, аж поки в неї вилізуть очі й покотяться по підлозі.

— Передайте їй записку,— сказав він. — Пишіть на стіні, якщо немає на чому.

— У мене нема олівця. Я кладу трубку. Бувайте здорові.

— Почекайте! — заволав Річардс розпачливо.

— Я кладу.. Хвилинку... — знехотя промовив голос. — Ось вона піднімається сходами.

Обливаючись потом, Річардс знесилено прихилився до стіни. За хвилину він почув голос Шійли — насторожений, трохи наляканий:

— Алло?

— Шійло!.. — Він заплющив очі,- не маючи сили відірватись од стіни.

— Бене, Бене, це ти?.. З тобою все гаразд?

— Еге ж. Усе чудово. Як Кеті? їй не...

— Без змін. Жар не дуже сильний, але вона так хрипить, наче в неї круп. Бене, мені здається, в неї набряк легенів. А що, як це пневмонія?