Долина совiстi

Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому — дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома — такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).

Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…

Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.

Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.

Влад спустив ноги з дивана.

Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.

…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно — наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.

А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину — але він начебто не помітив.

— А в нас світла нема, — сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. — Світла. Немає.

Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:

— А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!

— Мама на роботі, — додав Влад.

Математик зніяковів.

Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…

— Ми, либонь, невчасно, — промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. — Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?

Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.

— Ще погано, — відповів Влад.

Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко — начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій — ніби від сильного вітру.

— Ну, йди відпочивай, — милостиво дозволив математик. — Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?

— Перегоріла пробка, — сказав Влад.

— Це просто, — учитель пожвавішав. — Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено — треба купити електричну пробку!

— Спасибі, мама принесе, — швидко кинув Влад.

Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…

— Ну, видужуй, — мовив на прощання математик.

А Ждан несподівано простяг руку — і торкнувся до вилинялого Владового рукава.

— Оце так, дива-чудеса, — сказав Дімка. — Знаєш, я думаю, це через Зозулю. Вони тебе заповажали. Подейкують, ти його ну просто по стінці розмазав. Я сам бачив, який у нього фінгал на пиці…

— Нічого я його не розмазав, — із жалем зізнався Влад. — Я до нього раз лишень і дотягся… Чи два. І вмазав. А так… Вони ж там удвох чи й утрьох билися, і ще чоловік десять підгавкували. Лінка Рибалко…

— До речі, Лінка до іншої школи перейшла, — сказав Дімка. — Перевели батьки.

— Справді? — зрадів Влад.

І засоромився цієї своєї радості.

Подумаєш…

Учителі, навіть ті, хто колись був до Влада цілковито байдужий, — чомусь страшенно раділи його появі. Тільки-но переступали поріг і, забачивши Влада на звичному місці, не могли стримати посмішки:

— Палій! Ну, нарешті! Як здоров’я?

Влад заздалегідь розсудив, що прихильністю вчителів краще не нехтувати, і щоразу відповідав смиренно:

— Дякую, значно ліпше… Температури вже немає…

Він уже нічому не дивувався — після того, що трапилося з Зозулею.

Влад чекав цієї зустрічі. Влад був готовий до неї — і заразом готовий не був. Боявся жахливо. Тремтів, як заєць, і чекав першого косого погляду, першої кульки жуйки на своєму портфелі, першої усмішечки, першого стусана…

Він увійшов до класу — й одразу ж наштовхнувся на Зозулю. Той длубався у своїй сумці… Зачувши Владові кроки, випрямився, обернувся…

І зрадів.

Ніхто ніколи не бачив, як радіє Зозуля. Тобто радість від чергової підніжки з’являлася інколи, звісно — але то була інша радість; тепер Зозуля посміхнувся, неначе помолодшав одразу років на три, обличчя його на мить зробилося навіть симпатичним, людським…

І, ніби злякавшись, Зозуля знову скорчився, знову поліз у сумку, хоча шукати там, як розуміли і Влад, і Зозуля, було вже нічого.

Влад тихо пройшов на своє місце. Сів…

Йому було дванадцять. Певна річ, він не зрозумів тоді, що сталося.

Більш того — він, дурник, навіть задоволений був таким поворотом подій.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Дівчинка

— Якщо він тебе не запросив, може, зі мною потанцюєш?

Дівча здригнулося й озирнулося.

Вона була на півголови вищою за Влада. Але це через босоніжки, і витягнувши в неї з-під п’ят немислимих розмірів шипи, цілком можна було б зрівняти позиції.

— Я кажу, може, зі мною потанцюєш? Коли вже він іншу запросив?

Дівча почервоніло. Хід її думок відбивався на обличчі: дівчина розмірковувала, чи не вклепати Владові ляпас.

Завидний Кавалер, хлопець років сімнадцяти, хвилину тому запросив пострибати під музику її товаришку, значно менш симпатичну, зате яскравіше нафарбовану. Влад спостерігав процес розчарування від початку й до кінця, та, власне, Влад і ходив на танці заради такого ось «кіно», жанрових сценок, які тут чергувалися, не вгаваючи.

— Ти малявка, — розчаровано визнало дівчисько.

— Мені чотирнадцять, — обурився Влад. — Зніми підбори — і побачимо, хто малявка…

Дівчина провела поглядом Завидного Кавалера.

— Ну, пішли, — погодилася з неохотою.

Ліпше, либонь, танцювати з малявкою, ніж цілісінький вечір підпирати стіну.

Власне танцмайданчик нагадував собою темний дрімучий ліс, де всі дерева збожеволіли й, повитягавши з землі корені, взялися стрибати й вихилятися. Крізь «стовбури» насилу продиралися кольорові промені вертких прожекторів; музика гриміла — хоч вуха затикай. Владові тільки й лишалося, що вивертатися з-під підборів партнерки: він чудово розумів — їй досить наступити на ногу лише раз, щоб людина надовго втратила здатність ходити.

Вона була симпатична, навіть гарненька. І зовсім незнайома — Влад ніколи раніше не бачив її. Ні в школі, ні в парку, ні на танцмайданчику, ні в магазині — ніде…

Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.

Дівча повагалося — і поклало руки на Владові плечі.

— Тебе як звуть? — запитав він.

— Іза.

— Яке кра…

Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.