Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

Дрезден був зруйнований до невпізнання. Ці сумовиті руйновища застав ще Гете, коли юним студентом відвідав місто: «З купола бані церкви Пресвятої діви я побачив ці гіркі руїни, розкидані серед чудово розпланованого міста; тоді ще церковний служник похвалився переді мною мистецтвом будівничого, котрий про всяк випадок зміцнив церкву й купол її проти вогню гармат. Потім добрий служник показав мені на довколишні руїни і сказав задумливо й коротко: «Це все заподіяв ворог».

Наступного року я і двоє дівчаток перебралися через річку Делавар якраз там, де через неї переходив Джордж Вашінгтон. Ми поїхали в Нью-Йорк на Всесвітню виставку, побачили там, як виглядало минуле згідно з автомобільною компанією Форда і Уолтом Діснеєм і як виглядатиме майбутнє згідно з «Дженерал моторе».

А я запитав сам себе про теперішнє: яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені.

Кілька років після цього я вів семінар у знаменитій студії художнього слова при Айовському університеті Там я мав неймовірну дивну халепу, але якось з неї виборсався. Заняття відбувалися надвечірньої пори. У першу половину дня я писав, і турбувати мене не дозволялося. Я працював над своєю славнозвісною книжкою про Дрезден.

А десь під цей час один доброзичливий чолов’яга на ім’я Сеймур Лоренс уклав зі мною угоду на три книжки, і я сказав тоді:

— Гаразд, першою з цих трьох книжок буде моя славнозвісна книжка про Дрезден.

Друзі Сеймура Лоренса називають його просто Семом. Отож я кажу тепер Семові:

— Семе, ось ця книжка! Вона така коротка, безладна й хаотична, Семе, бо ж що розумного скажеш про різанину? Всі повинні бути мертві, ніхто з убитих ніколи нічого не промовить і нічого не захоче. Велика тиша повинна залягти після різанини, і так воно й буває, от хіба що птахи її порушують.

А що птахи скажуть? Все, що можна сказати про різанину: «Ф’юїть».

Я наказав своїм синам нізащо в світі не брати участі в різанинах, не радіти й не тішитись, почувши звістку про те, що ворогів вирізано.

А ще я наказав їм ніколи не працювати в тих компаніях, які виробляють знаряддя для різанини, і виявляти зневагу до тих людей, хто вважає, ніби нам потрібні такі знаряддя.

Як уже згадувалось, недавно я і мій приятель О’Гар їздили до Дрездена. Ми сміялися до впаду і в Гамбурзі, і в Західному Берліні, і в Східному Берліні, і у Відні, й у Зальцбурзі, і в Хельсінкі, а також в Ленінграді. Це мені дуже знадобилось, бо я на власні очі побачив тло тих вигаданих оповідань, які мені колись випаде написати. Одно з них називатиметься «Російське барокко», інше — «Цілуватися заборонено», а ще інше — «Доларовий бар», ще інше — «Якщо доля так судитиме» і так далі.

І так далі.

Літак «Люфтганзи» мав летіти з Філадельфії через Бостон у Франкфурт. О’Гар мав сісти в Філадельфії, я — у Бостоні, і так ми разом полетіли б далі. Але Бостон посадки не дозволив, і літак полетів прямо з Філадельфії у Франкфурт. А я лишився непасажиром у бостонському тумані, і «Люфтганза» посадовила мене в автобус разом з іншими непасажирами й відвезла до мотелю на неночівлю.

Час зупинився. Хтось бавився з годинниками, і не тільки з настінними, але й з наручними. Секундна стрілка на моєму годиннику смикалась раз, і минав цілий рік, поки вона смикалась удруге.

І нічого я не міг з цим удіяти. Як землянин, я мусив покладатись на те, що кажуть годинники та ще календарі.

Зі мною були дві книжки, що їх я збирався читати в літаку. Одна була поетичною збіркою «Слова на вітер» Теодора Ретке, і ось що я там знайшов:

Пробуджуюсь повільно — щоб заснути,

Шукаю долі — де страху немає.

Учусь іти, куди мій шлях прослався.

Друга книжка — дослідження Еріки Островської «Селін та його світобачення». Селін був хоробрим французьким солдатом за першої світової війни, поки йому розтрощило черепа. Після цього він не міг спати, у голові в нього повсякчас гуло. Він став лікарем, удень лікував бідних людей, а ночами писав свої гротески. Це його слова, що мистецтво неможливе без танцю зі смертю.

«Істина — це смерть,— писав він.— Я вміло боровся зі смертю, поки міг... Танцював з нею, кружляв, оздобляв її квітами... прикрашував стрічками, лоскотав її...»

Думка про час не давала йому спокою. Міс Островська нагадала мені разючу сцену зі «Смерті на виплат», в якій Селін хоче затримати рух вуличної юрби й вигукує на папері: «Зупиніть їх... не дайте їм більше рухатись... Заморозьте їх... раз і назавжди!.. Щоб вони більше не зникали!»

Я пошукав у біблії, що лежала на столику в моєму номері, розповідей про великі руйнування. «Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сігор,— читав я.— Тоді господь пролив з неба на Содом і Гоморру сірку й вогонь. І знищив ці міста, і весь край довкіл, і всіх мешканців тих міст, і все, що росло на землі».

Бува й таке.

В обох тих містах, як це добре відомо, жили зіпсуті люди. Без них світ став кращим.

І дружині Лота, звісно, було наказано не оглядатись туди, де були всі ці люди і їхні оселі. Але вона таки оглянулась, і я люблю її за це, бо це було страшенно по-людському.

А вона перетворилась на соляний стовп. Бува й таке.

Люди не повинні оглядатись назад. Я принаймні більше не збираюсь цього робити.

Тепер я скінчив свою книжку про війну. Наступна буде про смішне.

А ця книжка невдала, їй судилося бути невдалою, бо написав її соляний стовп. Вона починається так:

«Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу».

А закінчується так:

«Ф’юїть?»

2

Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу.

Він заснув підстаркуватим удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов одними дверима в 1955 році, а вийшов другими в 1941-му. Потім вернувся цими самими дверима й опинився в 1963 році. Він каже, що багато разів бачив і своє народження, і смерть, і вряди-годи потрапляв до інших подій, що лежать між народженням і смертю.

Він так каже.

Час шарпав його то туди, то сюди, і він зовсім безвладний супроти цих змін, та й не завжди вони приємні. Він каже, що живе в постійному напруженні, мов актор, що часто грає різні ролі, бо ніколи не знав, яку частину свого життя йому зараз випаде зіграти.

Біллі народився 1922 року в Іліумі, штат Нью-Йорк, і був єдиною дитиною в родині тамтешнього перукаря. Він був недоладним хлоп'ям і виріс на недоладного юнака — високого й слабосилого, обрисами схожого на пляшку з-під кока-коли. Середню школу він закінчив одним з кращих учнів класу і провчився один семестр на іліумських вечірніх курсах оптиків. Потім його призвали до війська, бо йшла друга світова війна. Його батько загинув під час війни від нещасливої пригоди на полюванні. Бува й таке.

Біллі служив у піхотній частині в Європі й потрапив до німецького полону. Після демобілізації в 1945 році він знову пішов на іліумські оптометричні курси. На останньому році навчання заручився з дочкою засновника і власника курсів, а тоді заслаб на легкий нервовий розлад.

Його поклали у військовий госпіталь поблизу Лейк-Плесіда, лікували електрошоком і незабаром виписали. Він одружився з нареченою, закінчив курси і за допомогою тестя пристав до діла. Іліум напрочуд вигідне місце для оптиків, бо там містяться підприємства сталеливарної компанії. Кожний, хто працює на цих підприємствах, зобов’язаний мати пару захисних окулярів і носити їх у виробничих цехах. В Іліумі компанія має шістдесят вісім тисяч робітників. Отже, є потреба у величезній кількості лінз і оправ.

Найвигідніше — це оправи.

Біллі розбагатів. Він мав двох дітей, Барбару й Роберта. З часом Барбара вийшла заміж, теж за оптика, і Біллі допоміг зятеві влаштуватись. З Робертом було чимало неприємностей у школі, але потім він вступив до знаменитих «зелених беретів». Він вирівнявся, став гарним юнаком і подався воювати у В’єтнам.

На початку 1968 року група оптиків, серед них і Біллі, найняла спеціальний літак для перельоту з Іліума до Монреаля, де мав відбутися міжнародний конкурс оптиків. Літак розбився об гору Шугарбуш у штаті Вермонт. Усі загинули, крім Біллі. Бува й таке.