Помирана
Помирана читать книгу онлайн
Новий твір Тараса Антиповича — одного з найважливіших сучасних українських письменників — це вдумливий роман-дистопія, який засобами макабричної сатири розкриває драму зашореного розуму. Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік». Шанс вирватися за «колючку» власноруч виплеканого пекла.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Він зав’язав на розтрісканій корбі трос і почав намотувати. Від скрипу в усіх залящало в вухах. Тим часом Капрон закріпив на дужці відра вільний кінець троса добрячим вузлом.
Сплеск пролунав майже відразу — глибини було кілька метрів. Усі обступили безцінне джерело чорнухи, затамувавши подих. Нельсон підсмикнув відро вище, потім знову опустив — щоб притопити. Десяток обертів ручки — і воно, майже повне, захиталось під корбою. До нього потяглися руки з кухлями, але всіх випередила Дана. Вона втопила лице прямо у відро й зробила кілька жадібних ковтків. Різко обернулась до Капрона, не кліпаючи, не змикаючи вимазаний чорним варивом рот. Її обличчя, завжди трохи синювате, стало геть фіолетовим. Дана простягла руку, ніби шукаючи опори в повітрі, змахнула нею — і впала замертво.
— Шо вони там казяться? — смикнув Базука печального Пабло, що стояв трохи осторонь від юрби.
— Не та чорнуха попалась, видно, — відповів Пабло без виразу.
— Так і знав, шо з того вийде ханадзип, — закивав Базука.
Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.
— Ти бабу мою угробив! — тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.
— Ти сам її угробив — уже давно! Жила, як мокре горить, — огризався Нельсон.
Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.
— Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! — гарчала вона.
— Мо’, це первак. Потім луччє піде, — виправдовувався Нельсон.
Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.
— Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… — фонтанував прокляттями Нельсон.
У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння — стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.
— Слухай. Єсть для тебе вісті, — мовив Базука стиха. — Од Захура.
Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо — глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.
— Ей, — кигикнув він, спинаючись на ноги.
Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.
— Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, — простогнав Нельсон.
— А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.
— Спусти трос, тапок-таб’є!
— Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, — відрізав Капрон.
Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки — тут бракувало кисню.
У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.
Божена взяла з підвіконня ляльку. Гумова голівка з розкосими синіми очима була насаджена на дерев’яну фігурку, витесану досить доладно. Нельсон не вирізьбив лише пальчиків, оскільки мав звичку зволікати з найцікавішою фазою роботи. Зачувши кроки в під’їзді, Божена з нетерпінням встала з гамака.
— Ну, шо там? — спитала в радісному передчутті.
— Усьо! — відповів з порога Веня. Він пройшовся по квартирі, нахабно оглядаючи химери креслень на стінах. Визирнув з вікна надвір, де з низьких хмар сіяла мжичка.
— А ти чого приперся? — здивувалася Божена.
Веня штовхнув її плечем, мовчки зірвав в’язку засушених кротодилів у кутку, склав їх собі за пазуху. Божена дістала з маленької тумби ніж, направила на візитера.
— Ну, і шо ти зробиш? — глузливо виставив він свої шпичасті кулаки.
— Так… Нельсон де? — відступила вона, тримаючи лезо напоготові.
— Щитай, шо вже ніде. Чорнуху свою пить остався, — Веня розчинився в пітьмі коридора. Сходами залопотіли його квапливі кроки.
Божена привалилася спиною до стіни. Почула гуркіт власного розбурханого серця. Раптом внизу живота ніби затріпотів метелик — це дитина зробила перший відчутний порух в утробі.
Гена зазирнув у холодний темний колодязь, де нічого не було видно. Від випарів чорнухи закрутило в носі.
— Ей, ти живий там? — крикнув він своїм зухвалим фальцетом.
— А ти шо тут забув? — долинув голос Нельсона.
— Посторожу тебе, поки Капрон у будці одсипається, — весело відповів Гена.
Він підняв камінець, кинув у шахту. Потім ще один, потім ще. Камінці падали наче в болотяну твань, приглушено булькаючи. Гена не прислухався, робив це машинально, тим часом про щось роздумуючи.
— Чуєш, лободзип, — зважився нарешті він. — Шось тобі розкажу. Однаково ти — не живець…
— Спусти трос, потім поговорим, — зажадав Нельсон.
— Не бикуй, а слухай сюда. Це я Туза здів. Я. Потім руку його підкинув на Корито, шоб вас з толку збить. А ти догадався, шо воно до чого. Тіки ти не розібрав, хто. Ти коли біля сараю крутився отам на полі, я боявся, шо поймеш. У сараї під помостом кості лежали. А тут якраз хтось коробку Гектора підпалив, з усім начинням. А ти пішов туди і покинув шукать. Я поночі кості Кальману під хату одніс і пририв там. Розвів я тебе. Розвів.
— Ну, і як воно тепер людоїдом… — протяг Нельсон з підземелля.
— Та який я людоїд! Гик! — смикнув кадиком Гена. — То я так, для проби. Я подумав: якшо Туза з’їм, то до мене баби стануть липнуть, як до нього в молодості. Так воно і вийшло. Бо Туз довго лежав, а поки лежав, то мощу мужичу накопив.
— Кажний собі причину находе, шоб озвіріть, — відказав Нельсон.
— Я не такий. Я тепер зерно їм оте, шо в ящику прилетіло. Не людоїд я, — твердив Гена.
Нельсон помітив, що рівень чорнухи в колодязі поволі, але невпинно піднімається. Він уже сидів по груди в чорному вариві. Десь там, наверху, зіщулився Гена, боячись темноти, що обступала його зусібіч. Час від часу він нагадував про свою присутність кашлем і чханням.
Близько півночі температура повітря впала майже до нуля. Гена закуняв, тремтячи коліньми. Зненацька сивий привид, як шуліка з висоти, майнув у колодязь. Нельсон вийшов із напівсну, відчувши вологий дотик на скроні. Його огорнув дивний клубок пари — це на плечах нечутно вмостилося Монро. Дрібні крапельки невагомого аморфного тіла змочили губи в’язня, і Нельсон переповнився благоговінням. Перша сльоза зірвалася зі щоки, проклавши шлях наступній. І нахлинула нічим не обґрунтована вдячність за все, що з ним було і що буде. За щасливу невідворотність усього.
Тузиха встала з тахти, прошкандибала в сіни. Там вона відкрила дверцята непримітної ніші, дістала з полички завинутий у ганчір’я колоб. Повернулася в кімнату, розмотала його, поставила на табуретку, опустилася навколішки перед ним. Колоб — невелике гіпсове погруддя з лисою головою — мав надщерблений кінчик носа. Від того його фізія нагадувала рильце, а вузькі очиці зирили зловісно і саркастично. Тузиха торкнулася його короткої борідки і склала руки в замок.
— Нінель моя щедра. Нінель моя добра. Прошу тебе, молю тебе. Не забудь, не забий, не завтикай! Автономіку сохрани і помнож. Од врага її оборони — земного і летючого. Дай врем’я лихе перетерпіть! Зроби, шоб Корито набухло, як повна чаша, і дарувало всім жир і нехилий скарб, як попереду було. Чорнуху перероди в шось укусне. Нінель моя! Дай поживу, дай наживу. А як усім не можеш, одбери в одного — мені дай. Одбери у двох — мені дай. І у трьох одбери — мені дай! — молилась Тузиха, б’ючи поклони об зачовгану дошку.
