Долина совiстi

— Ти була в Маківці?

Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, — і тоді вже запитувати.

Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.

— Я салат наріжу, — запропонував Влад, відводячи очі.

— Наріж, — тихо погодилася мама. — Так, я була… Там такий поганий зв’язок…

Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.

— Я поїхала в це Гродново, — тоскним голосом почала мама. — Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…

Влад міг би сказати, що Маківка — це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.

— І заїхала в Маківку, — зітхнувши, зізналася мама.

«У Будинок малюка», — заледве не вирвалося у Влада.

Мама звела на нього втомлені, наче затягнуті мжичкою очі:

— А чому б це мені не заїхати до Маківки? У мене там були… Залишилися гарні знайомі… Ті, що допомагали мені тебе усиновити…

«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», — хотілося сказати Владові.

— Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…

— Оселедець будеш? — запитав Влад. — Із олією?

— Ні, — мама похитала головою. — Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…

Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.

Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.

А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.

Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.

— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…

— Звісно, — кивнула мама.

І Влад пішов.

Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:

— Владе…

Він озирнувся.

— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Випускний

Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.

— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.

— Уже який є, — гмикнув Влад.

Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.

Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.

Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики — у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».

— Спати хочеться, — сказала Марфа.

— Усе життя продрихнеш, — радісно зазначив Дімка.

Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії — тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…

— Ти ніби навіть радий, — зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.

Дімка оглянувся через плече:

— Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.

Влад засоромився.

В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.

— Ходімо пішки, — запропонував Влад.

Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.

Розвиднилося. Прокидалися птахи.

— Я не радію, — повторив Дімка.

Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою — хлопчисько.

— На все своя пора, — вів далі Дімка. — Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.

— А може, обійдеться? — безнадійно запитав Влад.

Дімка похитав головою:

— Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені, що хворий зуб треба виривати потихеньку, поступово, повільно…

— Я для тебе — хворий зуб?!

Дімка зупинився. Влад за інерцією ступив іще два кроки — і теж завмер.

— Ти для мене друг, — тихо сказав Дімка. — І завжди ним залишишся. Сумніваєшся?

Влад заперечливо хитнув головою, і вони пішли далі.

Порожне місто потопало в ранковій імлі. Навіть двірники ще не прокинулися — тільки очманілі від несподіваної волі випускники швендяли парами-трійками, поверталися додому після розгульної ночі.

Влад і Дімка крокували мовчки — все, що можна було сказати, було безліч разів переговорене вчора, позавчора, тиждень тому.

«Заприсягнися, що ти не скажеш ані мені, ні моїм батькам, нікому з класу не скажеш, куди ти поїхав».

Їх обігнав автобус. Однокласники азартно махали руками, плющили носи об скло, однак водій не зупинився.

«Заприсягнися, що ніхто в місті не буде знати, куди ти виїхав. — А мама? Раптом вона комусь скаже? — Зроби так, щоб не сказала. Придумай, як саме».

Вони пленталися знайомими вулицями. Подекуди вже повискували мітли. Над сміттєвими баками маячіли сірі тіні ранкових котів.

«Але ми ж потім побачимося? Колись?» — «Звісно. Колись».

У підворітті навпроти розпивали щось із лимонадних пляшок. Шоста ранку…

«Хлопців, напевно, теж зачепить. Як тоді в таборі… Тому їдь у липні, щоб ми встигли оговтатися до серпня, до вступних. — Я тобі подзвоню…» — «Не треба. Напиши листівку. І, Владе, якщо ти повернешся… якщо ти… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»

Вони попрощались, як зазвичай, на автобусній зупинці. У цій ритуальності було щось навмисне. Влад ішов додому, і йому здавалося чомусь, що летить у космос. Надовго, назавжди. Вулиця, якою виходжено було чимало, видалася йому раптом трапом зорельота; гіркота втрати боролася з передчуттям невідь-чого, але гарного й обов’язково нового.

Тепер усе буде по-іншому. Він не повторить колишніх помилок, усе зробить набіло, він прийматиме рішення і виконуватиме їх, як і годиться чоловікові. Дімка почує ще про Влада Палія…

На асфальті під сміттєвим баком валялася пластмасова дитяча машинка з одним колесом, довга капронова мотузка теліпалася на вітрі. Не задумуючись, Влад нахилився, вхопив мотузочку за твердий вузлик на кінці і потяг машинку за собою.

Машинка котилася, точніше, повзла на череві. Намальований на кабіні водій посміхався намальованою посмішкою.

…Усі вони ще почують. На той час вони давно будуть вільні — від необхідності бачити Влада, говорити з ним… Вони побачать його по телевізорі, але не відчують нічого, крім гордощів за нього — і, певна річ, заздрощів. Тоді, може, він і повернеться. Вони з Дімкою зустрінуться… Дімка ніколи не заздрив йому… і здаватиметься, начебто вони лише вчора розсталися. Їм буде про що поговорити…

Влад спіткнувся. А що, якщо виступати по телевізорі щодня? Як ведучий новин, наприклад? Постійні телеглядачі звикнуть до нього? А цікаво, чи можливо таке?

Він машинально поправив метелика, що сповз на бік. Випрямив спину, гордо підняв підборіддя. Тлустий двірник здивовано витріщилося на юного аристократа в костюмі-трійці, котрий з мрійливою посмішкою тяг за собою дитячу машинку з одним колесом.